Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Ні! – хлопець вмить надувся та схрестив руки на грудях, - я просто згадав про це.

Діти, навколо багаття, засміялись та почали додумувати в своїх історіях неймовірних моментів, які вони тільки що раптово згадали. Костя сидів надутий деякий час, але потім почав посміхатись і викрикувати свої раптові спогади. Коли вже всі заспокоїлись, Василь голосно прочистив горло та розповів свою історію. Він з’явився в цьому триклятому лісі декілька тижнів тому. Його батько напився та почав ганяти малого, схопив вила та почав погрожувати. Мілана та всі інші замовкли та слухали цю страшну історію. Батько його не зупинявся, він дійсно міг проштрикнути сина тими вилами. Василь тікав та не зупинявся. Ліс йому видався надійним укриттям, до того ж він час від часу любив просто гуляти біля лісу, інколи заходив в тінь та годинами відпочивав, дивлячись на поле. Цього разу він заскочив до лісу та вже не зміг вийти.

Як тільки пролунала остання історія, Мар’янапіднялась та повідомила, що потрібно лягати спати. Оскільки в багаття нічого не підкидували, Костя вирішив трохи збільшити яскравість. Він пояснив, що вогонь має горіти постійно, це відлякує лісових хижаків. Час від часу на табір нападають вовки, але охоронці про це повідомляють та тікають всередину. В ці моменти, всі мають встати та взятись до зброї. Оскільки Мілана та Аня ще не отримали своїх луків чи гілляк, вони просто не повинні заважати.

До подруг підійшла Ліза, позіхаючи побажала добрих снів. Руда дівчина тримала рушник з травами. Вона пояснила, що Іван забув з собою перекус. Це не звичайні їстівні трави – саме вони бадьорять та не дають дитині заснути.

- Ти вже спати хочеш, - сказала Мілана, - я сама віднесу Івану перекус.

- Тобі буде не важко? – спитала Ліза, зрадівши такій пропозиції.

- Ні, не важко, - Мілана всміхнулась та простягнула руку, - це перший наш день. Я поки не звикла до такого, спати не хочу. Я віднесу.

Мілана прослідкувала, щоб Аня залізла на дерево та зайняла своє місце. Попередила, що зараз прийде та розвернулась в сторону виходу. Побажавши всім гарної ночі, дівчина чкурнула під повалене дерево, вийшла до вахти. На небо зійшов місяць, що освітлював все навколо. Йому навіть не потрібно було пробиватись крізь крони дерев. Все навколо було в сутінках, але рухи можна було бачити легко. Мілана одразу побачила Івана, що розвернувся до дівчини.

- Я принесла перекус, - пояснила Мілана та підійшла до хлопця, - Ліза забула тобі передати.

- Дякую! – відповів Іван та забрав трави собі, поклав біля паркану.

Хлопець зайняв своє місце, оглядаючи все навколо. Ліс спав, тільки струмочок не давав тиші повністю заполонити все навколо. Мілана деякий час стояла мовчки, не наважаючись почати розмову. Було так спокійно, та в той же час страшно. Вони, маленький табір з «знайденими» дітьми. Що вони тут роблять? Чому ліс не відпускає їх?

- Іван, - все ж наважилась Мілана, - чому ми тут?

- Я не знаю, - хлопець подивився на дівчину, - я сам постійно питаю себе про це. Мені здається, що я тут не три місяці, а цілу вічність.

- Розумію, ви шукали вихід, - сказала Мілана, - але навіть ніякого натяку не було?

- Абсолютно нічого – підняв плечі Іван, - всі дороги обійшли, але кожен раз повертались назад, йдучи по колу. Намагались зайти глибоко в ліс, але це дуже небезпечно. Чим глибше, тим більше хижаків. – він зробив паузу, - один вовк не піде на двох дітей, але зграя – запросто. Йти всім разом? Не знаю.

- Ви намагались йти вздовж струмочку? – спитала Мілана, чіпляючись за варіанти, - він все ж таки кудись тече.

- Все те ж саме, що і з дорогами, - відповів Іван, - йдемо вниз, але повертаємось згори до табору. Намагались навіть ночувати на дорозі, в тому місці, де колись був вихід з лісу. – він всміхнувся, - ну, знаєш, може потрібна якась комбінація.  

- Розумію, - тихо відповіла Мілана, - я не хочу тут лишатись. Мені це не подобається.

- А кому це сподобається? – запитав Іван, - ми в цьому клятому лісі, який не можемо покинути. Я навіть уявити не можу, як там наші батьки. Тебе вони ще певно шукають, а з моїм зникненням вже мабуть змирились.

Діти деякий час стояли мовчки, не розуміючи, чи є сенс продовжувати цю розмову. «Я знайду вихід, щоб мені це не вартувало!» - заріклась Мілана та міцно стиснула кулаки. Через декілька хвилин, дівчина побажала гарної та тихої варти, сама ж рушила до табору. «Я не збираюсь тут сидіти та чекати дива!» - мотивувала себе дівчина. Їй дійсно було шкода дітей, що тут застрягли. Вона допоможе. Треба все обдумати, оглянути. Не може ж бути, що ліс, навіть якщо він живий, просто так тримає їх тут. Має  бути цьому причина.

Мілана тихо зайшла до табору. Багаття горіло, освітлюючи все навколо, кидаючи жахливі тіні. Було тихо, лише тріщали дрова. Почулось, як хтось на дереві засопів, провалившись в сон. Діти звикли до обставин, це лякало. Дитина до всього звикне, але тут має бути баланс. «Звикли та змирились – ось що тут відбулося» - подумала Мілана та чортихнулась. Навіть Аня вже заспокоїлась, бо побачила багатьох дітей. Але це тимчасовий спокій, який може перерости в безвихідь. «Цього не буде!» - подумала Мілана та подивилась на дерева, що обступали табір. Вона наче зверталась до лісу, але в думках.

Дівчина обійшла багаття та забралась на дерево. Аня лежала, укутавшись в ковдру з головою. Певно вже спала. Мілана лягла поряд, обійняла подругу та закрила очі. Трохи полежала, слухаючи спів багаття та майже одразу пропалилась в сон.