Торі Шей - Зухвала дівчина актора, Торі Шей

Зі швидкістю, з якою мій мозок переключався на реальність, я помітила, що у вікні сидить хтось, розглядаючи, як я йду. Здивування і теплі очі — це був власник кафе, старий дядько Юрій, який завжди був таким добрим і ввічливим. Він відкрив двері і вийшов на вулицю, коли побачив мене.

— Уляно, що сталося? — його голос був м'яким і тривожним.

— Дядько Юрій, мені так боляче, — промовила я крізь сльози.

Коли я змогла трохи заспокоїтися, він провів мене всередину кафе, де ще пахло кавою і свіжою випічкою.

— Сідай, — сказав дядько Юрій, ставлячи чашку гарячого чорного чаю і порцію шоколадних трюфелів переді мною. — Ніколи не пізно попити чаю. Іноді він може допомогти розважити душу.

Я обхопила чашку руками, її тепло почало пробиватися крізь холод і гіркоту, що оволоділи мною.

— Вибач, що заважаю, — сказала я, нарешті зібравшися з думками. — Я просто... розгублена.

— Ти ніколи мені не заважаєш, — відповів дядько Юрій, сідаючи навпроти.

— Дякую, дядько Юрій, — промовила я тихо, тримаючи в руках, сльози починають знову котитися по щоках, але вже не з такою силою.

— Не варто дякувати. Я завжди радий допомогти. І, знаєш, я розумію, що слова зараз мало чого можуть змінити, але іноді просто бути поруч — вже велика допомога.

Моя рука тремтіла, коли я взяла шоколадний трюфель. Його смак був знайомий і втішний, ніби частинка минулого, яку я так довго шукала. Вкус солодкого шоколаду переплітався з гіркотою сліз, і я відчула, як з кожним шматочком поступово трохи заспокоююсь. Я так люблю солодке.

Після того, як я трохи заспокоїлася, він раптом запитав:

— Хто тебе образив? Хлопець? Я можу розібратися з ним!

— Ні, дядьку, — сказала я, сміючись крізь сльози. Сміх, навіть якщо й через сльози, був таким же важливим ліками, як і гарячий чай.— Це не хлопець. Скоріше це я можу когось засмутити. Це просто життя, яке зараз здається дуже жорстоким.

Дядько Юрій кивнув, і його усмішка стала м'якшою.

— Зрозуміло. Але знаєш, життя має свою дивну звичку давати нам випробування, щоб ми навчилися краще цінувати те, що маємо. Можливо, зараз це здається несправедливим, але я впевнений, що ти знайдеш спосіб впоратися.

Я кивнула, відчуваючи, як теплі слова і доброта дядька Юрія проникають у моє серце.

— Я іноді просто не знаю, як далі жити, — зізналася я, обхопивши чашку чаю, відчуваючи, як її тепло проникає в мої руки. — Мені здається, що я втратила все, що було мені важливе.

— Ти не одна, — відповів він. — І ти не повинна відчувати, що всі втрачені. Твій біль важливий, але ти також важлива. Пам'ятай про це. І, можливо, іноді ми всі потребуємо перерви, щоб перезавантажитися і знайти новий шлях.

Ми продовжували сидіти в тиші, насолоджуючися теплом і затишком кафе. Дядько Юрій, здається, знав, коли мовчати, а коли говорити, і саме цей баланс робив його підтримку такою особливою.

— Дякую, дядьку Юрій, — я потроху заспокоїлася, а шматочки шоколадного трюфеля знову наповнювали мене ніжним смаком.

— Не варто дякувати, — усміхнувся він. — Я завжди тут, якщо ти захочеш поговорити або просто бути на самоті. Не забувай, що навіть у найтемніші часи завжди є місце для світла і тепла.

Я раптом згадала, що сьогодні у мене ще фіктивне побачення в домі Даніяра. Подивившись на годинник, я зрозуміла, що у мене залишилося півтори години, щоб привести себе до ладу.

— Чорт забирай! — вигукнула я.

— Що за висловлювання, юна пані? — запитав дядько Юрій, злегка усміхаючись.

Я подивилася на нього, намагаючись заспокоїтися.

— Вибачте, дядьку. Я просто... забула про важливу справу.

— Розумію, — він кивнув з розумінням. — Коли тебе залишає час, це може бути дуже стресово. Але пам'ятай, що ти завжди можеш взяти кілька хвилин для себе, щоб дихати і заспокоїтися.

— Дякую за все, дядько Юрій, — сказала я, піднімаючись з місця. — Мені справді потрібно йти.

Я швидко підійшла до дверей, і дядько Юрій провів мене до виходу.

— Іди, але будь обережна. Не забувай про те, що ти важлива. І якщо знадобиться ще одна чашка чаю або розмова, я завжди тут.

Сьогодні публікую одразу дві глави!