Гесіод - Походження богів. Роботи і дні. Щит Геракла

перед ними, Япета[86] син на долонях невтомно

Й на голові, в увесь ріст, підтримує небо широке,

Де Ніч і Днина, стрічаючись, переступають високий

Мідний поріг; перекинуться словом — і йдуть урізнобіч:

/750/ Вниз коли йде з них одна, то друга входить у двері,

Тож аніяк у тім домі вони бути разом не можуть:

Завжди, виходячи з дому, по черзі, одна з них широку

Землю обходить, а друга тим часом чекає, удома,

Щоб і собі, як наспіє пора, — в дорогу податись;

Днина — людям світанок несе, з яким усе видно,

Ніч — у руках має Сон, що рідним братом є Смерті,

Ніч — темнотою лячна, окутана чорною млою.

Діти невидної Ночі там селяться; в мороці тому —

Сон, а з ним Смерть, могутні боги; не зрить їх ніколи

/760/ Бистрим промінням своїм яскраво сяючий Гелій,

Чи коли вгору верстає шлях, чи коли йде додолу.

Перший — і по землі, й по спині широкого моря

Йде собі тихо, та й до людей він аж надто ласкавий,

В другої ж серце — криця тверда, із міді — безжальна

В грудях душа: кого із людей та хижачка вхопила —

Вже не відпустить. Навіть богам вона осоружна.

Спереду там — оселі лункі можновладця Аїда,

Бога підземного і Персефони, лячної богині.

А перед входом, — пес на сторожі[87], хитра потвора:

/770/ Хто лиш заходить туди — хвостом люб’язно махає,

Ластиться, знай, біля ніг, щулить вуха, а хто хоче вийти —

Марні надії того: не дасть, сторожкий, поза браму

Й кроку ступить — пошматує усякого, хто б намірявся

Звідти втекти — від Аїда й від Персефони страшної.

Там, осоружна безсмертним богам, живе страхітлива

Стікс — найстарша сестра кругоплинного Океана,

Одаль од інших богів, у своїй пречудовій оселі:

Скелі окрили її, а довкола, куди не зирнути, —

Срібні стовпи, що крівлю підносять ген аж до неба.

/780/ Донька Тавманта нечасто сюди, бистронога Іріда,

Вістку несе, пробігаючи моря широкого спину.

Щойно на небі зайде чи спір якийсь, а чи сварка,

Чи то прибреше хтось із богів, що живуть на Олімпі, —

Зевс по велику присягу богів посилає Іріду,

Здалеку щоб принесла в золотому дзбані славетну

Воду студену, що б’є джерелом з-під високої скелі

З річки святої й пливе попід землю широкодорожню

Крізь непроглядну ніч відгалуженням від Океана.

Випало їй лиш десятою часткою вод усіх бути:

/790/ Дев’ять частин — довкола землі й широкого моря

Вирами срібними в’ється-біжить до солоного моря.

Ця ж — лиш одна, богам на біду, витікає зі скелі,

Бо хто з богів, що живуть на Олімпі, снігом укритім,

Клятву склавши криву, скропить землю тією водою, —

Ляже без віддиху і цілий рік бездиханно пролежить,

Ні по амбросію, ні по нектар не сягаючи з ложа,

Щоб покріпитись, — лежатиме так, без подиху, звуку

Він на постелі своїй, наче мрець, у глибокій дрімоті.

Лиш як та хорість мине, як великий рік закруглиться, —

/800/ Інші, одна вслід за одною, біди ітимуть на нього:

Дев’ять рокíв із богами, що вічно живуть, він до ради

Не засідатиме, в їхньому колі й на учтах не буде

Стільки ж поспіль років. І лише на десятому році

Із Олімпійцями знов поважні вестиме розмови.

От яку клятву боги пов’язали із струменем вічним

Стікса, що поміж скель дорогу собі пробиває.

Там і землі темноликої, й Тартара, де непроглядні

Мряки, і мóря безплідного, й неба, що зорями сяє,

Сходяться разом начала всього, водночас і межі

/810/ Млисті, сирі, що й богам огидно туди зазирнути.

Брами там є, що вилискують міддю, і самородний

Мідний, несхитний поріг, що в землю, у її надра,

Впився корінням. А перед ним, од богів усіх одаль,

Дужі Титани живуть, за Хаосом, млою повитим.

Там десь і Зевса, що громом б’є, прибічники славні

Мають оселі свої, побіч самих глибин Океана, —

Гіес і Котт; Бріарея ж, борця, зробив своїм зятем

Гулкогрімкий Потрясатель землі, оддав йому гожу

Кімополíю, щоб одруживсь, дочку свою любу.

/820/ А після того, як Зевс поскидав уже з неба Титанів,

Сина, Тіфона, зродила Земля, що з усіх наймолодший,

З Тартаром: ще раз жагу в них влила золота Афродіта.

Руки незмірної моці були в нього, сквапні до дії,

Ноги — невтомні, як у богів, а понад плечами —

Сотня голів жахливого змія-дракона знімалась,

Чорні сичали із пащ язики, з-під брів у жахних тих

Головах змія з банькатих очей вогонь виривався.

Гляне — і кожна з голів вибухає полум’ям диким.

Дикі були й голоси, що з голів жахних добувались:

/830/ То нерозбірливе щось, усіляке, то іноді — звуки,

Що зрозумілі хіба що богам, було ж, озивались

Риком потужним бика, що ярма на шиї не відав,

Часом то лева ричання було, безжального звіра,

Деколи — диво для вух! — мов собак загавкала зграя,

То — наче свистів якихось луна гуляла по горах.

Статися б річ непоправна могла: Тіфон міг узяти

Владу в той день над людьми й над богами, що на Олімпі.

Батько ж людей і богів, гострий ум, біді тій зарадив:

Громом ударив різким — і гуркотом, грому одлунням,

/840/ Грізно озвалась земля і небо вгорі неозоре,

Море хистке й Океану потік, і Тартар підземний.

Аж колихнувсь Олімп, як ступила стопа Громовержця,

Що із престолу схопивсь — земля аж ахнула важко.