Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

Присипляю його щоднини, ніби хмара над ним ходжу, і, як матір свою дитину, звіра в сховищі бережу. Скільки треба снаги і муки, скільки треба невидних сліз, аби звір не збудився — і в руки, і у мозок не переліз. В бездіяльності, мов на дріжджах, розростається, розбуха сила звірова, дужа й свіжа, і свавільність його лиха. Тої сили незмірну гору я не раз уже відчував, коли звіра невинний порух зовні вихлюпнеться, бува. Я привітний такий і тихий — хоч до рани мене клади. Поки можеш, собі на лихо того звіра не розбуди.

23.05.1971 року.

до арешту

Олекса Різниченко

КОМЕНТАР АВТОРА
до роману «ДІТИ МАРДУКА»

Сталося так, що публікацію роману було відкладено. І ось, через рік, коли з’явилася нова можливість його надрукувати, я вирішив ще раз перечитати твір, знаючи з досвіду, що вишукаю якісь із пропущених огріхів. І я їх таки знайшов. Але не це головне. Часова відстань у дванадцять місяців, протягом якої мені жодного разу не довелося заглянути у рукопис, зробила мене — автора звичайним читачем. Окремі розділи писалися п’ять, і більше років тому, і тепер сприймалися як нові. Перше враження було таке, що полотно твору скомпоновано з певної кількості блоків — великих і малих. Великі — це — дешифровані пророчі тексти, езотерична філософія, містика, егрегор духовності — письменницьке середовище, в якому вгніздилося лихо, а також щирі почуття любові і дружби. Малі блоки — розмаїті факти історії, авторські роздуми, приклади нелюдської жорстокості і протистояння їй. По суті твір схожий на «споруду», але викладену не з цеглин однакової величини, а з кам’яних брил — мегалітів. Це не фортеця і не храм, змуровані з дотриманням усіх фортифікаційних чи храмових особливостей. Але з нього, як з фортечної стіни або храмової дзвіниці, відкривається вид на довкілля, що за гранню стін. За межами цього літературного твору можна побачити світ причин — те, що людині, вихованій на матеріалістичних поняттях і їх стереотипах, не дано розгледіти у звичайному житті. А воно є, оточує кожного, а, трапляється, стає видимим і впливає на перебіг подій у житті не тільки окремої людини, а і всього людства. Роман «Діти Мардука», якщо й не навчить одразу побачити невидиме, то принаймні зорієнтує читача на таку можливість. А декому, тому, хто побував у ситуаціях, схожих на ті, що їх описано в романі, сприятиме у розширенні світогляду і прибере з очей шори[9]. Я простежив і архітектоніку твору: чи припасовані належним чином «блоки» між собою, чи немає між ними щілин, або ж надмірного шару «чамуру». За зразок узяв мегаліти на пірамідах майя. Там взагалі немає розчину, що скріплює, а плити базальту, пісковику чи іншої тамтешньої породи укладено так, ніби їх перед тим розм’якшили, а вже тоді притисли один до одного. Я також намагався, щоб складові твору були щільно укладені в «тілі» роману і журився, коли натрапляв на товстий шар «чамуру» або ж, навпаки, його повну відсутність. І ще одне: твір має два плани: перший зорієнтований на звичайного читача, книгомана, другий — на інтелектуала. Втім, це думки-алегорії мої — авторові. Їх може бути стільки ж, скільки й читачів. Плекаю надію, що вони не будуть надмірно категоричними.

До всього додам, що в романі використані уривки з творів письменників — здебільшого поетів, а також деякі образи й характери майстрів слова, з якими мені колись доводилося спілкуватися. Оскільки роман написаний від першої особи, то у читача може скластися враження: чи не написав оті вірші я сам? Ні. Не написав. Жодного. Але й робити посилання на кожен рядок-два вірша було б не коректно з огляду на те, що твір художній. Творення ж персонажів, зокрема й літераторів, відбувалося виключно в межах ідеї твору і сюжетної доцільності. Тут в основному працювала фантазія автора, але використовувалися й окремі риси характерів знайомих людей, так би мовити, — з натури. Це звичайна практика письменника. Отож автор прохав би читача, який угледить у котромусь із героїв подібний до себе типаж, не ідентифікувати себе з ним.

СЛОВО ПЕРШОГО ЧИТАЧА

У мою бутність директора видавництва «Пороги» мені довелося вичитувати рукописи кількох книг Віктора Савченка. Це і дві книги есеїстики про поетів та прозаїків Придніпров’я, і твори фантастики, зокрема роман «Під знаком цвіркуна», який видано українською та російською мовами і який читають тепер на багатьох інтернет-ресурсах.

Несподіваним для мене стало прохання автора вичитати рукопис нового роману «Діти Мардука». Несподіваним тому, що вже минуло чимало років від нашої колишньої співпраці, а також тому, що я тепер не маю відношення до видання книг.

Уже з перших сторінок у мене виникло відчуття чогось знайомого. Скоро я збагнула, що це не фактаж твору, а скупувата на слова, але насичена енергетично, знайома ще з роману «Під знаком цвіркуна» проза.