Володимир Кільченський - Присмак волі

благодать Божу в дорозі. Петро дав указівку Макарові Пилипенку шукати для своїх ночівлю по дворищах, а решта сотні стала облаштовуватися на ніч побіля церковних конюшень.

Андрій із Яремою знайшли дворище, яке їх привабило тим, що там була стайня. Вони поспішили туди заїхати. Ярема взяв обох коней під вузди, а Підлужний рішуче гупнув у двері, які досить швидко відчинилися. На ганку з’явилася дівчина у накинутій на плечі кожушанці.

— Ми на постій просимося вдвох з товаришем... Добряче промерзли в дорозі, — звернувся до неї Андрій, тупцюючи на одному місці.

— Що ж ви такі мерзлякуваті, козаки, від поляків тупцюєте аж з-під Збаража? — в’їдливо мовила дівчина.

Андрій уже не тупцював і стояв, запитливо дивлячись на дівчину, а та поглядала на нього, потім перевела погляд на Ярему. Андрій помітив це і, посміхнувшись, промовив:

— А в мене товариш гарний є... Дівки в нього немає... Шукає по всіх усюдах, та ніде не може знайти.

Дівчина не витримала і протяжно сказала:

— Звичайно, ми б вас пустили, але в хаті місця немає... У нас ткацький верстат стоїть. Немає місця для женихів!..

Андрій відчув, що останні слова вона промовила із жалем у голосі, і знову, посміхнувшись, повідомив:

— А ми такі женихи: як гарна дівка — то і в порогах ляжемо, тільки б не в кочергах!

Тут вона вже розсміялась і знову кинула зацікавлений погляд на Ярему, швидко сказавши:

— Почекайте! — і зайшла до хати.

Підлужний помахом руки заспокоїв Ярему, який стояв у невідомості поміж двох коней. Через невеликий проміжок часу знову з’явилася дівчина разом із сердитою на вигляд жінкою. Вона оглянула Андрія з ніг до голови і, кинувши погляд на Ярему, сказала коротко, як відрізала:

— Заходьте вже! А то тупцюєте тут!.. Коней відведіть!..

Андрій хутко взяв у товариша вузду свого Орлика, і вони повели коней до стайні. Двері були відхилені, і Андрій, зайшовши всередину, став роззиратися навколо, шукаючи якого-небудь фуражу, проте, окрім порожніх коробів, нічого більше не побачив.

— Кепські наші справи, Яремо! Немає чим коней нагодувати! — сумовито сказав Підлужний і став заводити Орлика.

Прив’язали коней біля порожніх коробів і, з жалем погладивши скакунів по загривках, пішли до хати. Потупцювали на ґанку, нарочито гупаючи ногами, аби господарі почули, що вони вже йдуть. Андрій першим відчинив двері і опинився у темному сіннику, в якому пахло сінцем і десь у темряві чулося мукання теляти. Швидко намацав клямку вхідних дверей. Відчинивши їх, зупинився на порозі, зняв шапку і привітався.

Потім перехрестився до образів, що виднілися в кутку, підсвічені світлом лампадки. За спиною відчував схвильоване дихання Яреми, який усе повторював за Андрієм, кахикаючи при цьому.

— Так ви ще й кашляєте... Довгенько на морозі були? — спитала жінка.

— То мій товариш з морозу сапнув теплині хатньої... Він швидко оговтається, — поспішив відповісти Андрій.

Дівчина сиділа в іншому кінці хати за ткацьким верстатом і, нахиливши голову, вдавала, ніби щось перебирає руками, а сама спідлоба позирала на молодих козаків.

Нарешті жінка показала рукою на лаву і вже лагідніше мовила:

— Присідайте вже... Бачите, у нас дівка в хаті. Треба ж, щоб свати присідали!

Козаки всілися на лаву, і за якусь мить Андрій уже розкрив рота, щоб попрохати фуражу для коней, але жіночка його випередила:

— Мене Меланкою звуть... Батька в нас немає, згинув ще при поляках, а дочку назвали Ольгою... Трудяща, а женихи пішли на війну. Так сидьма й сидимо... Прядемо та тчемо, що кому потрібно...

— Я — Андрій, з Присамарщини, — швидко відказав Підлужний і тільки хотів сказати щось про Ярему, як той сміливо промовив:

— Віктором мене звати, а прізвище — Ярема. Мене так усі й називають... З низових козаків я, у війську давненько... Нежонатий...

Почувши це, всі посміхнулись, а Ярема нерозуміюче поглядав навсібіч, водячи головою, а тоді й сам посміхнувся та кашлянув у кулак.

— Чи надовго ви на постій? — запитала Меланка і подивилася на Андрія.

— Не відаємо, тітонько Меланко, але на одному місці довго не буваємо, — відповів Підлужний.

Тут втрутився Ярема:

— Тітонько, у нас коні такі занепалі, негодовані вже два дні... Серце крається, живі тварини все ж...

Меланка слухала його, а потім якимось жалісливим грудним голосом вимовила:

— І в нас коники були, напоєні і наїдені, а як поїхав наш батько до Києва, то ні слуху ні духу не відаємо...

Замовкла на хвилинку, а тоді так само сумовито продовжила:

— Вже два роки сінце не заготовляємо... Проте конячкам вашим від цього не краще. Підемо до Олекси, у нього є фураж. Дасте йому трохи грошей...

Після цих слів стала збиратися, щоб виходити, і хлопці піднялися з лави і вийшли надвір. У повітрі бриніли людські голоси та звідусіль долинали різноманітні пахощі наїдків. Відчувалося, що у місті перебуває зголодніле та зморене військо. Люди зачадили печами та ділилися з вояками небагатими у повоєнній скруті статками.

Хлопці потяглися за Меланкою