Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

руху… і він мене просто оглушав… Мене навіть почало піднуджувати… Я купив собі круасан і шоколадку… Час було йти… Я запхав їх у кишеню… Завжди, коли повертаєшся з села, міське повітря здається важким… Не вистачає свіжого вітру… Я думав, чи варто мені зразу повертатися в Пасаж?.. А якщо за мною прийдуть поліцаї?.. Той… шепелявий…

Я піднявся бульваром Мажента й знову опинився на вулиці Лафаєтт, тепер мені залишалося тільки спуститися, це не так уже й далеко, вулиця Рішельє, потім Біржа… Треба було йти вздовж ліхтарів… О! Дорогу я, звісно, знав!.. Варто було повернути праворуч, і я опинився б біля Шатле поряд з продавцем птахів… Набережна квітів, Одеон… Це по дорозі до дядька… Знайти нічліг було не так уже й важко… Це нікуди не дінеться… Але як знайти місце?.. Ось що важко!.. Де взяти якусь одежину?.. Я вже почав ламати над цим голову!.. І потім, куди мені звернутися?.. Я вийшов зі свого сховку… Але замість того, щоб піти по бульвару, звернув на маленьку вуличку… І зупинився біля вітрини. Я помітив круте яйце… дуже апетитне… і сказав собі: «Я його куплю!» Я перерахував свої су… У мене ще залишалося сім п’ятифранкових монет, це притому, що я оплатив дорогу ще й для кюре… Я почистив яйце на прилавку і почав його їсти… Але майже одразу ж виплюнув… Я нічого не міг проковтнути!.. Чорт забирай!.. Усе застрягало в горлі… Напевно, я захворів… Морська хвороба… Я знову вийшов на вулицю… перед очима все хиталося… Тротуар… газові ліхтарі… крамниці… І я сам, звичайно, йшов, теж хитаючись… Я помітив поліцая… поквапно… звернув убік… і зник у якомусь під'їзді… Мені зовсім не хотілося йти далі… Я сів на підстилку… І відчув себе трохи краще!.. Я сказав собі: «Що з тобою, ідіоте?.. Ти зовсім зледащів? Чи в тебе немає сил іти далі?» Я досі відчував нудоту… Вулиця лякала мене… коли я дивився на неї… з боків… праворуч… ліворуч… Усі фасади були закриті, скрізь було темно!.. Чорт забирай!.. Це було жахливо… ще гірше, ніж у Блемі!.. Нічого не вдієш… У мене взялося кольками все тіло… особливо живіт… штрикало в голові! Я вже все виблював… О! Я не міг більше зрушити з місця… Я так і застряг біля вітрини… Зі мною все було ясно!.. Це не жарти… Я буквально приріс до стінки… Згадував, як переривалася бідна мамуся, щоб ми не здохли!.. Загалом, у це важко було повірити… Але чорт забирай!.. Тепер я залишився зовсім один!.. Вона зникла, Оноріна!.. Чорт забирай!.. Все-таки вона була доброю бабою!.. І дуже хороброю… Вона нас надійно захищала… Ми всі були звичайними блазнями!.. Я був впевнений, що більше її ніколи не побачу… Ніколи!.. Раптом мене узяв сум!.. Мені стало зле!.. Знову відчув нудоту… Знайшов підхоже місце… Мене вирвало в канаву… Перехожі дивилися на мене… Мені потрібно було забиратися… Мав іти далі.

Я зупинився наприкінці вулиці Сен-Дені… І не міг вже йти… Я знайшов закуток, де мене було зовсім не видно… Коли я сідав, мені ставало краще… під час ходи мене нудило… Коли в мене починало паморочитися у голові, я дивився вгору… Коли я підіймав голову, мені ставало трохи краще… небо було дуже ясним… Думаю, я ще ніколи його так виразно не бачив… Цього вечора мене раптом вразило те… що я впізнавав усі зірки… Загалом, майже всі… Я знав їхні назви!.. Цей базікало довго набридав мені зі своїми траєкторіями орбіт!.. Дивно, але сам того не бажаючи, я їх запам'ятав… Каніопа, Андромеда… вони всі були там, на вулиці Сен-Дені… Над протилежним дахом… Трохи праворуч був Візник, він блимав майже поруч з Терезами… Я впізнав їх усіх… Можна було помилитися зі Змієносцем… це вже було складніше… Якби не астероїд, його можна було б прийняти за Меркурій!.. Це чудове заняття… А ось Водолій і Волосся Вероніки плутають майже завжди… Пегаса теж можна не впізнати! Але цього вечора помилки не було!.. Це точно був Пегас! І сліпий розгледів би його… Навіть Велику туманність Оріона було видно абсолютно чітко… між трикутником та Аріадною… Все правильно… Єдиний, винятковий шанс!.. У Блемі ми бачили Оріон лише раз за весь рік!.. А шукали його щовечора!.. Цей маніяк збільшувального скла був би щасливий спостерігати все так чітко… Він завжди був невдоволений… Він видав посібник «Орієнтир астероїдів», де був навіть цілий розділ про Туманність Антіопи… Я ніяк не очікував побачити її в Парижі… де небо завжди вкрите якимось брудним серпанком… Я пам'ятаю, як тішився Куртіаль в таких випадках!.. Як він бурмотів, сидячи поруч зі мною на лавці…

— Ти бачиш, малий, ту зірочку, що тремтить?.. Це не планета… І не орієнтир!.. Це лише волоцюга-астероїд!.. Чуєш мене?.. Будь уважний!.. Волоцюга!.. Можливо, через два мільйони років з нього щось вийде! І тоді по ньому можна буде орієнтуватися!.. А тому не варто марнувати на нього плівку!.. У тебе все одно нічого не вийде… О! Це кепська річ, мій хлопчику… Це навіть не комета… Не помилися, воїне!.. Зірки як повії! З ними треба бути дуже обережним! О! Це тобі не маленькі потворні карлики! Затям! Кадр не повинен тривати й десятої частки секунди! вони просто жахливі! О! брехун! Будь обережний! Ці таблички не потрібні на «блошиних ринках»!.. Ні, любий мій!..

Я ніби знову чув усі його балачки!..

«Якщо ти на щось дивишся… Ти повинен запам'ятати це назавжди!.. Не напружуй надмірно свій розум!.. це тільки все псує… Намагайся виховати в собі інстинкт… Тоді можеш бути спокійний!.. Він тебе ніколи не обдурить!..» Я більше не напружував свого розуму… Ноги у мене стали зовсім як ватяні… І все-таки я йшов… Нарешті, я знайшов ще одну лавку… і сперся на її спинку… Було справді дуже жарко… Мені здавалося, що старий тут… з того боку лавки, він просто повернувся до мене спиною… У мене почалися галюцинації… Я сам бурмотів за нього… Те, що він зазвичай говорив… Мені необхідно було знову його почути… Я хотів, щоб він знову до мене повернувся… Він сидів переді мною на лавці!.. «Для людини головне — винахідливість… Не думай весь час лише про вади…» Він знову виголошував свої сентенції… Я згадав їх усі! Я говорив уголос!.. Перехожі зупинялися й слухали… Вони, напевно, думали, що я п'яний… Тоді я заткнувся… Але спогади цілком оволоділи мною… Ними була забита вся моя голова… Я не міг повірити,