Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

залишалося трохи свинячих шкірок, досить, щоб нагодувати песика… Ми його брали із собою на вокзал… На щастя, я знайшов за шафою для одягу вельветову куртку з кістяними ґудзиками!.. Справжній костюм сторожа мисливських угідь… Це діти його десь поцупили… Вони нікому про це не сказали…

У мене ще був светр… але в куртці мені було тепліше… Крім того, я одягнув свої незмінні велосипедні штани… А от з білизною було зовсім кепсько! Не залишилося навіть жодного клаптика! Черевики?.. Мої ще трималися, носаки у них були занадто вузькі, і я їх трохи розрізав… а зверху закріпив мотузками… Вони були м'які, але холодні! Мамуся насилу шкутильгала у своїх проґумованих повстяках… Вони добре вбирали воду!.. За допомогою мотузок вона обгорнула їх старими газетами… вона хотіла зробити собі справжні чоботи, які не спадали б з ніг… Персан був далеко! А Бове ще далі… Манни небесної чекати не доводилося!.. Ми приготували собі трохи кави… Жандарм ішов з нами… Він мав нас супроводжувати, він тримав за вуздечку коня, якого так і не встиг підкувати! Кюре теж хотів іти! Я вважав за ліпше, аби він залишився! Краще б його замкнути… Але як тільки він второпав, що його залишають самого, то зчинив жахливий ґвалт… Значить, це був не вихід! Припустимо, що ми замкнемо його в домі… А він візьме та розіб'є все вщент?.. А якщо він втече, цей несамовитий?.. Залізе на дах?.. Зірветься з комина?.. Зламає собі руки й ноги?.. Ну і кому від цього буде гірше?.. Кого тоді в усьому звинуватять?.. Звичайно, нас!.. Адже саме нас посадять у в'язницю!.. Тут годі було сумніватися!.. Я був змушений відчинити йому двері… Він кинувся до мене… І затис в обіймах… А тут ще песик кудись подівся… Ми витратили щонайменше годину на його пошуки… шукали в сараї, в полі… Його ніде не було… цього блохатого… Нарешті він прибіг… І ми могли вирушати…

Усі ці бовдури на вулиці не промовили ні слова, коли побачили, що ми йдемо… Вони не встигли й рота розтулити! Ми пройшли в них прямо перед носом… Вони заполонили навіть всі канави… Отже, ми вийшли на дорогу… Не можна сказати, щоб ми йшли шпарко… Ми ледь тягнули ноги… Волоцюга не відставав від нас. Він скакав то там, то тут… Цього кюре дуже цікавив наш маршрут… «Чи побачимо ми Шарлемань?..» — раз у раз запитував він. Він не розумів того, що йому відповідали!.. Але він не хотів розлучатися з нами… Відчепитися від нього було просто неможливо… Прогулянка його звеселяла… Він шкутильгав попереду з песиком… Скакав узбіччям… Дув у мисливський ріжок… Врешті наздогнав нас і приєднався до гурту… Він біг, як зебра… Під звуки сурми ми дісталися перших будинків… і зайшли в Перзан… Жандарм повернув ліворуч… його завдання було виконано… Далі ми мали виплутуватися самі… Він більше не потребував нашого товариства… Йому було з нами не по дорозі… Ми пішли на вокзал… І тут же дізналися розклад руху поїздів… Той, що вирушав до Бове, відходив за десять хвилин!.. За годину був потяг на Париж… Їй треба було на інший перон… Настав час прощатися… Ми нічого не сказали одне одному… Не давали жодних обіцянок… Просто обнялися…

— А! Ну! Ти колючий, Фердінане!.. — вона помітила мою щетину й пожартувала!.. Вона трималася мужньо. А в її становищі це заслуговувало на повагу… Вона навіть не знала, куди поїде… Проте я також. Так доводилося розплачуватися за всі наші біди!.. Це був кінець!.. А втім, це можна було передбачити… Нічого не скажеш…

Коли кюре опинився на вокзалі, то ніби аж трохи злякався… Забився в кут… і пас мене очима… Він дивився лише на мене… витріщивши свої баньки… Перехожі дивувалися, хто це такі?.. Він зі своїм ріжком… і в дивовижних штанях… І я в костюмі на мотузочках… Вони не наважувалися підійти ближче… Раптом продавчиня тютюнового кіоску впізнала нас… «Так це ж божевільні з Блема!» — сказала вона… Почалася загальна паніка… На щастя… підійшов поїзд на Бове… Це всіх відволікло… Товстуха кинулася разом з усіма… Вона перелізла через паралельну колію… І застигла в дверях з песиком Дюдюля… Вона помахала мені рукою!.. Я теж помахав їй!.. Коли поїзд рушив… Їй стало нестерпно сумно. О! Яка гидота!.. Вона вся скривилася, стоячи в дверях… А потім… «Хрр!..» — вирвалося в неї з горла… як у якоїсь тварини…

— Ердінане! Ердінане! — крикнула вона ще раз… на весь вокзал… над натовпом… та поїзд зник у тунелі… Більше ми ніколи не бачились… Ніколи… Потім я почув, що вона померла в Салоніках. Я дізнався це у шпиталі Валь-де-Ґрас 1916 року. Вона вирушила туди санітаркою на облавку судна й померла від якоїсь зарази, я думаю, що це був висипний тиф…

Отже, ми залишилися удвох з каноніком на пероні, з якого вирушали поїзди на Париж. Він не міг утямити, чому ми тут… Але, на щастя, він більше не грав на своєму ріжку!.. Він боявся, що я кину його по дорозі… Щойно підійшов поїзд, як він заскочив у нього слідом за мною… Він переслідував мене до самого Парижа… Я ненадовго відірвався від нього на виході з вокзалу… Заскочив у інші двері… Але він одразу ж наздогнав мене, собака!.. Остаточно я спекався його на вулиці Лафаєтт… навпроти аптеки… Скористався сильним вуличним рухом… і застрибнув на ходу в трамвай… Я вийшов з нього не одразу… На бульварі Мажента… Мені хотілося трохи побродити на самоті… Подумати про своє майбутнє…

Я був дуже дивно вбраний… особливо для міста… Люди з цікавістю витріщалися на мене… Якраз о тій порі всі виходили з крамниць і контор… Було близько сьомої… Мій укорочений реґлан шокував їх… Я сів під дверима… Найнезвичайнішим було моє пальто… а також просторі штани, які робили мене якимось виродком! Я не мав можливости перевдягнутися. Сорочки я не мав! А штани трималися на мотузках!.. Шапки у мене теж не було… Лише маленький шкіряний картузик Дюдюля… Я ходив у ньому в селі, але тут це було неможливо… Я викинув його просто там, за дверима… Навколо було занадто багато перехожих… і я не ризикнув постати на тротуарі в такому фантастичному вбранні… Потрібно було почекати, поки народ трохи розсіється… Я дивився на людей, що йшли вулицею… Найбільше мене вразили автобуси, що недавно з'явилися… без імперіалів… і нові машини-таксі… Їх було більше, ніж фіакрів, і вони створювали жахливий шум… Я вже відвик від сильного вуличного