Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

отже, й турбуватися про порятунок її душі не входило в святий обов'язок шановного патера; а по-друге, королевич не міг піддавати свою дружину всім небезпекам військового життя. Тому поблажливий патер не кидав на молоду парочку громів небесних, а лагідно сидів поруч з їх ліжком, жартував, запивав свої жарти міцним вином із бісквітами і, щоб виправдати свою присутність біля хворого, тричі на день ретельно частував королевича єзуїтськими порошками[348] з наказу француза лейб-медика Ле-Куртьє.

Але гірш за всіх почував себе Сагайдачний. Примарна надія на щастя нібито повернула йому сили. Він підвівся з ліжка і знов почав командувати військом, але недовго тримало його нервове піднесення. За кілька днів він знов звалився, і нa цей раз — остаточно.

Голодні, виснажені козаки блукали табором, пробиралися до польського стану, але не зупинялися біля таких же голодних ландскнехтів та жовнірів, а тулилися до магнатських наметів і, наче жебраки, простягали руки. Бенкетники довго удавали, що не помічають цих зблідлих, знекровлених людей з вовчим блиском в голодних очах, потім знехотя відривалися від веселих розмов і від келихів, кидали їм недоїдків і кісток і наказували челяді гнати їх геть.

Глуха і невблаганна ненависть жевріла серед козаків. Вони ще не настільки знесиліли, щоб стати до всього байдужими: досить було іскри, щоб накинулися вони на панів.

Якуб Собеський розумів небезпеку і вимагав від Хоткевича надіслати до турків парламентерів з пропозицією миру.

Від турецьких перекинчиків знали пани, що голодують і турки, але крізь мури і окопи, крізь списи і ятагани не бачили, що трагедія турецького війська ще глибша і безнадійніша.

Та й падишах не хотів визнати, що військо його не боєздатне. Безладні орди напівдиких племен, народжених під тропічним сонцем, жахали ворога своєю численністю, галасом і фантастичним виглядом, але вони не знали військового строю, ані фехтування, ані навіть команди, а вогнепальної зброї ніколи не тримали в руках. Билися вони списами, пращами і стрілами, вимоченими в настоянці з гадючої отрути, з соку розкладених трупів та вивару отрутних рослин. Але крізь панцири та кольчуги вони не вражали ляхів і, спорожнивши свої сагайдаки, правовірні захищалися обеззброєними і дикою отарою кидалися на ворогів з дрючка ми й ножами, щоб після першого випалу кинутися врозтіч, збожеволівши від жаху.

А розпещені й свавільні яничари ремствували і відмовлялися битися, бо падишах дає за ворожу голову один-єдиний дукат.

— Чи варт рискувати головою за таку мізерну платню, — волали вони і загрожували агам, візирам і навіть самому падишахові кривавою помстою.

Осман заплющував очі нa ці грізні ознаки і кидав свої загони на хотинські мури й редути ворожого табору. Чотири рази розпочинали правовірні загальний штурм, а перемога все не давалася зеленому прапорові з півмісяцем. Гинули коні, гинули спагі й болгарські гайдуки, гинули яничари, сеймени та капи-кулу[349] кримського хана; гинули зіамети та тимаріоти[350] — феодали Туреччини. Загинув Каракаш-баша, надія і гордість ісламу, якого вважали за військового генія, гідно візирату і серескерства. Загинув тому, що великий візир Гусейн-баша, відчувши у ньому суперника, кинув його в найнебезпечніше місце і не подав вчасної підтримки і допомоги. І оплакали його з кінця в кінець держави Османа — від блакитної Адріатики до пекучих пустинь Іранського плоскогір'я і від Угорщини до Apaвiї, - до жужелю спаленої тропічним сонцем.

Осман зрозумів підступи Гусейн-баші, відібрав у нього печать влади і настановив великим візиром Дилавер-башу, беглер-бея Діарбекіра, потім наказав вдарити на гяурів і за всяку ціну розбити їх.

Перед світанком вишикувалося турецьке військо для бою. Беглер-беї Сходу і Заходу, і силігдар, великий мечоносець султанський, і білопрапорні яничари готувалися штурмувати невірних. Близько тисячі охочих відповіли на заклик битися в першій лаві і з мужністю «делі» кинулися на ворога.

Але не спало військо Ляхистану і зустріло штурмові загони густим мушкетним огнем. Гарматна стрілянина злилася в одноманітний і невпинний гуркіт, наче закипіло все бойовище велетенським казаном, де щохвилини вибухали пухирі з розтопленого каменю. Хмари диму застилали небо, і коли піднялося з-за обрію сонце, безхмарний день став від диму похмурий і тьмяний.

Полонених не брали: кучугури забитих заступали дорогу живим; поранені гинули під копитами або яничари рубали їм голови і мчали з цими по падишаха — по нагороду. Вершники-спагі знищили допоміжний загін цісаря Фердінанда і вдерлися до польського стану, сп'янілі від крові. Тридцять прапорів і корогов, сила бранців стали їх здобиччю. Ляхи чинили одчайдушний опір. Холодний жах зазирав їм у вічі. Відрізані від Хотинського замка і від козаків, вони танули, як крижина, занесена весняною бурею далеко в море.

Порятунок прийшов несподівано. Побачивши ворожі намети, коней, вантажені вози, не встояли яничари перед спокусою і кинулися грабувати. Уперше з дня виступу в похід допалися вони до здобичі і жадібно хапали все. А ляхи отямилися, перешикувалися, пробилися до замка і разом з його залогою кинулися в контратаку.

Осман уже готувався святкувати перемогу, коли почали піддаватися його полчища. Власноручно забив він мечем чауша, що сповістив його про відступ, і послав у бій останню колону.

Вона стояла на захід від польського стану, і поки тривав бій у протилежному кінці Хотина, кинулась до наріжної вежі з упертістю і завзяттям завойовників Візантії. Фортеційний рівчак зрівнявся з землею, виповнений забитими, а вони все несли, все підставляли до мурів нові й нові драбини і, наче комашня, дерлися до гребінчастого верху незліченним струменем людей.

— Алла! Алла! — лунало над мурами фанатично й захоплено.

І ось уже видерлися вони на мури. Канонада ущухла, і розпочався жорстокий рукопашний бій; на зміну забитим і пораненим з-за муру лізли нові й нові лави у велетенських чалмах, схожих на плоскі болгарські гарбузи.

Вже яничарський ага збирався піднести над вежею зелений прапор пророка, коли раптом помітили турки, що сутеніє. Вони спробували підпалити будь-яку хату чи ожеред, щоб битися в світлі заграви, та не підпалювалися кам'яні мури і каземати, і зрозуміли ляхи, що морок несе їм порятунок. Уперто, мовчазно билися вони і чекали ночі, як визволительки. І коли заблимали у височині перші сузір'я, турки подалися назад і звільнили вежі і мур.

Так закінчився п'ятий штурм Хотина у п'ятий день місяца зиль-каде, востаннє зрадивши надії Османа.

Лють і розпач клекотіли у нього в грудях. Він був певний, що на цей раз Хотин буде взято. Але минав день, йшло сонце на захід, і запорошені, скривавлені чауші, тремтячи від жаху, падали йому до ніг і доповідали про нові й нові втрати і марні атаки, де