Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

Старенький піп гугнявив і співав старечим нечутним голосом. Любка боязко тулилася в кутку. Лікар стояв з пляшечкою ліків і уважно стежив за хворим, а Свиридович пошепки відповідав Гнату Танцюрі:

— Коли б не я, полетіла б знов пташка до турецького табору. Я три пари коней загнав, щоб відшукати вінці.

Настя стояла бліда, скорботна й задумана. Часто заплющувала очі, ніби тому, щоб глибше зазирнути в себе. Піп поспішав, гугнявив невиразною швидкомовкою, а Балика з Причепою підспівували йому тихими, але вірними голосами.

Сльози душили старого майстра.

«Не весілля, а похорон, — думав він. — І що тобі сталося, бісова ж ти дитино! Такий красунь був, такий молодець!..»

Як уві сні обійшли молоді навколо поставця, поцілувалися і торкнулися устами холодного трібного хреста.

— Постіль! Стеліть швидше постіль! — крикнув Причепа, коли вінчання закінчилося. — Пан гетьман нездужає.

І обережно опустив на ліжко напівпритомного Сагайдачного.

Всі раптом зарухалися, загомоніли. Лікар дав хворому крапель. Свиридович з удаваною радістю вітав молодих. Максимка ввійшов з підносом чарок і наїдків, а Причепа гасив свічки біля ікон, і від них пішов по намету важкий дух воску і кіптяви.

А тепер хай пані гетьманова поспішає в путь, — виголосив Свиридович, перехиливши чарку. — Вийдемо на хвилину, панове, хай молоді попрощаються.

Надворі була темна ніч. Запрягали коні. Почет перевіряв мушкети, на вози вантажили хворих і калік. Валкові старанно мастили осі, щоб вони не рипіли.

— З богом! — гукнув Свиридович, коли Настя сіла в ридван. — Щаслива путь вам, пані гетьманова! Не загубіть шлюбного запису, а копію я незабаром приставлю його мосць королевичу і пану коронному гетьману. Тоді вже ніяка сила не перебіжить вам дороги.

Переможці

Тихо-тихо на полі смерті. Ще пахне на ньому пороховим димом, ще не всмоктала земля свіжої крові, і стоїть вона по ямках і борознах чорним липучим холодцем. Вітер сухо шарудить уцілілими бур'янами. Від річки йде туман, чорні хмари вкривають нeбо.

Але скільки муки таїть в собі ця чорна темрява без зір і вогнів! Коні з розпоротими черевами б'ються в передсмертних корчах. Виють, стогнуть поранені, гризуть землю, благають добити їх або з марною надією повзуть до далеких вогнів свого табору.

З лісу, підкорчивши зад, криво підкрадаються до мертвих шакали. Мародери поквапливо й жадібно нишпорять по їх кишенях, щось ховають у торби, і їх нашорошена і незграбна поквапливість дивовижно нагадує криву ходу шакалів.

З польського табору вже поспішають жовніри по поранених і забитих. Обережно ховають вони під полою ліхтарі, нашвидку дають пораненому ковтнути горілки, потім підхоплюють його на ноші або на доломан і несуть до табору, поки не помітили їх турки і не розпочали стрілянину. І раз у раз сполохують вони шакала і раз у раз знаходять подзьобаних гавами мертвяків з порожніми очницями і обдертими до кісток черепами.

А хтось злісно відгукнувся з темряви:

— А за панів наших забув? Ти що гадаєш, Хоткевич з Потоцьким голодують? Та й на півпальця не схудли! А старий чорт ледве тягає своє кнуряче черево.

— Та, звісно ж, з стола наїдки та горілки не сходять! — плюнув собі у долоні третій і глибоко застромив у землю лопату. — Це тобі не наше життя: спи на землі, як пес, мокни, клякни в дозорах, ще й у череві вітер виспівує, наче у комині. Та… що вже казати: копайте, хлопці, могилу, бо ж хорунжий застукає. Знов зуби посиплються.

Десь далеко-далеко, з боку турецького табору, замигтіли крізь муслін туману дрібні вогники. Це турки йшли білувати забитих коней. Жовніри кинули лопати і перезирнулися.

— По м'ясо. Ось зачекайте, хлопці: за місяць і ми конятину їстимемо.

— Тьху, теж вигадав! Краще вже з голоду вмерти…

А літній гусар з глибоким шабельним шрамом на чолі злісно буркнув:

— А людяки не хцеш? Коняка, вона принаймні не палить тютюну і не згіркла від нього. А ось під Москвою ми сім років тому мервяків жерли. Та що казати: живих забивали нa м'ясо. Наш ротмістр з’їв свого джуру. Брат брата жер, військові товариші — жовнірів, а найбільш сильний — слабшого.

— Cвєнта Маріє!.. — тихенько ойкнув рекрут-новобранець і швидше запрацював лопатою.

Польське військо дійсно голодувало. З наказу королевича Владислава, воно ділилося з козаками сухарями й іншими харчами, а тому ніхто не був ситий. Гинули коні. Люди тинялися, як тіні, і Хоткевич жахався, бачачи, як тануть його корогви. Різачка та пропасниця косили людей не гірше від куль та ядер. Хворі конали на землі, бо давно вже останню солому віддали коням. І не було в них ані сили взятися за шаблю, ані підвести мушкет. Дров не було. Доступ до лісу відрізав кримський хан. І не було чого запалити, щоб зогрітися і зварити собі гарячого. Пили сиру й гнилу воду з болота або з Дністра, отруєну трупами і різними покидьками.

І тоді почали дезертирувати.

Першими стали зникати погоничі з валок і панська челядь, потім — двірське козацтво; а коли дмухнуло в обличчя гострим жовтневим холодом і вночі почалися заморозки, забули й військові товариші свої хвалькуваті й войовничі вигуки і тікали не гірше від жовнірів, і валкових.

Хоткевич рішуче боровся з дезертирами. Він виставив дозори, перехоплював втікачів і без милосердя карав на горло, але незабаром і мотуззя на них не вистачило.

Шляхтичів карали безчестям. Їх водили по польському стану, прив'язаних до мушкетного приклада, записували до ганебних списків, щоб позбавити їх на наступному соймі шляхетства і честі і конфіскувати все їх майно. Навіть не лагодили моста на Дністрі, щоб хоча б таким небезпечним для війська способом перешкодити дезертирству. Але дехто з панів волів краще загинути в льодових хвилях ріки, ніж голодувати в таборі. І як вони тільки не хитрували, щоб вибратися з Хотина! Ховалися в лантухи й скрині, в діжки та солому, підв’язувалися під возами поміж осей, але скрізь знаходили їх дозори Хоткевича.

Сам Хоткевич ледве рухався. Припадки астми не залишали його. Нервове напруження, турботи, бої й хвилювання заганяли його в труну.

Не підводився і королевич. Що дві доби трусила його малярія, але й між її припадками волів він краще залишатися в ліжку, щоб не втручатися в неприємні й складні справи командування. У ліжко подавали йому перший і другий сніданок, обід і вечерю; у ліжку зогрівала і втішала його панна Зося Ляскрунська, відома акторка і танцюристка Варшави.

Патер Тадеуш Гнівінський, сповідач королевича, поблажливо дивився на вродливу грішницю тому, що, по-перше, акторок відлучено від святої церкви за їх ганебне, з погляду курії, ремество,