Віталій Механік - Картограф, Віталій Механік

Синтет роздивився навкруги, але акумуляторів не побачив. Мабуть, перед Нордом рідний вузол без перероблень. Чоловік пройшовся пальцями по панелі, навмання торкаючись символів. Жодного скрипу, блимання, сигналу. Мертве керування. Доведеться поморочитися, аби дотямити принцип функціонування живлення.

— Ти ж сам хотів вивчати чужий зореліт. Вперед! — Норд тупцював біля циліндра, міркуючи, з чого починати. Може, панель зламати? Моноліт. Всередину не попадеш. А от циліндр виявився тонкостінним. Пазури його прорізали вмить. Метал м’який, схожий на алюміній, міліметрів п’ять товщиною. Звісно, картограф ризикував, проте нічого страшного не трапилося, тож чоловік сміливіше став різати стінку, загинаючи край металу вгору. Зробивши достатній отвір, синтет просунув голову всередину енерговузла й при слабкому світлі «смолоскипа» роздивився начинку. Жодної знайомої деталі за зовнішніми ознаками. Якісь великі зелені кулі акуратними рядами синхронно пульсували в оточенні темно-сірих пластин. Між пластинами проскакували розряди, а вище слабко світилися три вкладених одне в одне фіолетових кільця.

— Бактерії, окрім світла, гібридам ще й енергію виробляють? — дивувався синтет. Втім, картограф не вважав своє припущення занадто фантастичним. Невідомо, якими знаннями й ресурсами володіли каруни. Цілком імовірно, вони модифікували аборигенні колонії мікроорганізмів для виконання потрібних функцій. Молодші каруни використали технічний напівпровідниковий варіант живлення, а старший карун — біологічний. Обидва способи вкрай малоефективні.

Норд відірвав досить великий шматок металу й згарячу всунув його між кулями та пластинами. Не стрельнуло. Синтет розчаровано сплюнув, плануючи проткнути кулі шипом, аж раптом засмерділо паленим пластиком. Чоловік посунувся до отвору й ледве встиг вилізти, як у циліндрі з хрускотом бахнуло. Зелена юшка хлюпнула на палубу, розтеклася димлячою калюжею.

— Схоже на кислоту… Хімія, — Норд присвітив. — Колосально. Велетенський біологічний акумулятор. Бактерії перетравлюють поживну речовину й заряджають енергією накопичувач. Майже вічний двигун.

Правий був картограф, чи ні, але станція наказала довго жити. Тепер в обхід, знайти Ларсена, а потім на побачення до старшого каруна. Проминувши чорну діру проходу, Норд скоро наштовхнувся на землянина. Той лежав на палубі.

— Пробач, не впорався. Хотів лазером перерізати, та акумулятор сів, — Ларсен майже ридав, соромлячись фіаско. — Я безсилий. Та склоподібна маса… Зубами не вгризеш.

— Заспокойся, виправимо.

Вугільний прохід ніби ворота в потойбіччя. Хтозна, що за ними, але мусиш перетнути прірву жаху, бо тільки так зустрінешся з привидом старого світу. Сазз поки полишив нахаб у спокої, і це лякає більше, ніж відкрите протистояння. Кожної миті картографи очікували підступного удару в спину, нерви на межі зриву, а інстинкти самозбереження наказували відступити.

Норд Зейн пішов у морок.

Тиша.

Чуття підказувало тверду поверхню під ногами, а накручена уява пророкувала провалля.

Крок, ще крок, третій…

Ларсен позаду. Мовчки клаустрофобить, силою волі стримує себе від втечі.

Напад стався посередині проходу, коли суцільна темрява огорнула мандрівників щільною завісою.

«Смолоскип» згас.

Свідомість Норда тонула в хвилях больової депресії. Мозок лихоманило безліччю алогічних дрібних питань, починаючи від «Хто Я?» й кінчаючи вираховуванням числа вісім у сорок третьому ступені. Повний хаос, абракадабра, порушення причинно-наслідкових зв’язків, калейдоскопна мішанина зорових образів. Позаду стогнав Ларсен, бив протезами палубу й шепотів заспокійливу мантру.

Норд ненавидів увесь світ. Кожна нова думка приносила страждання. Кожний спомин про хороше викликав відразу. Картограф всупереч волі пізнавав сутність руйнівника, коли темні задуми пекучо-ядучими стрижнями ламали свідомість, штовхаючи на знищення рас. Мирних, войовничих, слабких, сильних… Різних. Це мука, обтяжена релігійним фанатизмом. Для руйнівників тільки одна нагорода: подовжити існування в інших тілах, аби творити благо Раху та Каху тисячі років. Важкий тягар виснажував, гнітив, і навіть усвідомлення безмежної влади не зігрівало похмуру сутність. Для руйнівника ніщо не мало значення, окрім страху забуття.

Норд Зейн поглинався старшим каруном. Краплинками розпорошувалися й розчинялися добрі наміри, в душі чорним кристалом росла лють до всього живого. Навіть Ларсен дратував. Раптово захотілося повалити землянина, забити його до смерті. В пам’яті сплив Трол Вегер. Той дурень з руйнівником усередині лише на початку тяжкого шляху, бачить принадну частину сили Тіні. Не відає командор, що згодом настане розчарування. Та змінюватися пізно, той тягар доведеться нести безліч років, сіючи смерть, пожинаючи прокляття.

Сазз грався з Нордом. Старший карун розчиняв синтета в темній аурі носія смерті, перемагав лезоподібною думкою, різав на клапті мораль та психічну цілісність. Картограф бажав вирватися на вільний простір, кричати до хрипоти в дикунському екстазі, ламати, трощити, вбивати, аби припинити знущання чужого розуму над собою.

Старший карун насолоджувався грою перед тим, як остаточно підкорити синтета.

Перед очима Норда замиготіли різнобарвні плями, нудота стисла горло, голова паморочилася, ніби провалюючись в глибоке забуття. Картограф скоро втратить останні сили, опір буде зламано, Сазз переможе.