Жан-Крістоф Гранже - Пасажир

у бахмату теплу куртку, яку накинув на замурзаного землею комбінезона, гумові чоботи, рукавички і стару панаму. Аж ось він пішов відчиняти двері.

— Перепрошую, — всміхаючись, сказав він. — Я вас не чув.

Йому було за сімдесят, але очі були жваві й меткі. Разюче лице у стилі Пола Ньюмена пооране численними зморшками, наче кожен рік залишав карб на цій видубленій шкірі. Сріблясті пасма, що стирчали з-під панами, лисніли у тьмяному вечірньому промінні, іскристий погляд, здавалося, оточував його світляним покотьолом. Від нього пахнуло розворушеною землею й інсектицидами.

— То це ви і є Жан-П’єр Туанен?

— Авжеж, це я.

— Мене звати Франсуа Кубела.

Дідуган скинув рукавичку і простягнув йому руку.

— Вибачте, ми знайомі?

— У 1971 році ви лікували мою матір, Францишку Кубелу. Вона чекала двох близнят, із яких міг уціліти тільки один.

Туанен просунув під панаму два пальці й почухав голову.

— А певно, Кубела… Давно це було.

— Мені тридцять дев’ять. Можна мені… Ми можемо побалакати про це?

— Авжеж, — сказав дідуган, впускаючи його. — Заходьте, прошу вас…

Кубела попрямував за господарем і опинився в саду, де занедбаність була ознакою продуманого стилю. Над підрізаними кущами хилилися дерева, а ямки, що наче завмерли в очікуванні, перемежовувалися низькими кущами. Усе мало цілком природний вигляд і заразом було пречудово влаштоване. Такий собі рослинний дендизм.

— Лютий, — сказав дід, показуючи на садок. — У цьому місяці слід обрізати рослини. Та тільки ті, що цвітуть улітку. Весняні, Боже збав, чіпати!

Він попрямував до найбільшої ями, біля якої височіла гора землі. Сів на тому горбку і взяв полотняну торбину. Дістав звідти термоса і дві пластикові філіжанки. Пахощі розворушеного перегною і трав наповнювали ніздрі.

— Кави?

Кубела кивнув і сів поруч. Двоє грабарів під час перерви біля могили.

— Вам пощастило, що застали мене тут, — сказав Туанен, обережно наповнюючи філіжанки. — Я буваю тут лише вихідними.

— Хіба ви не живете в Пантені?

Дід простягнув каву Кубелі. Нігті його були чорні від землі, руки поцятковані пігментними плямами.

— Та ні, синку, — всміхнувся він. — Не судіть з обличчя — я й досі практикую.

— У диспансері?

— Ні. Завідую невеликим відділенням у психіатричній клініці під Ла-Рошеллю. — Він стенув плечима. — Вигадали мені діло на схилі віку! Лікую таких самих хроніків, як і сам!

Кубела притулив філіжанку до вуст, не зводячи очей із Туанена. Йому здавалося, наче перед ним супутниковий знімок Землі. Тут було все — гори, річки, розломи, — воно було накреслене на шкірі, змальовувало генезу життя, тектонічні зсуви, виверження вулканів і льодовикові періоди.

— Чим я можу допомогти тобі?

Те раптове звернення на «ти» здивувало його, та потім навіть сподобалось. Зрештою, цей чоловік присутній був під час його народження.

— Я проваджу розслідування про перші дні мого життя. Хочу достеменно знати, за яких обставин я прийшов на світ.

— Та ж певна річ… Батьки нічого не розповідали тобі?

Він не став удаватися в подробиці.

— Батько вмер. А мати…

Туанен кивнув, дивлячись у філіжанку, і сказав:

— Я спостерігав її після твого народження. За тієї пори я керував диспансером тут, у Пантені. Те, що тепер називають соціальним лікувальним центром. Твоя матінка потерпала від серйозного психічного розладу. Та ти й сам це знаєш. Після пологів ми з твоїм батьком подали заяву про примусову госпіталізацію. Ти ж знаєш, що це означає?

— Я психіатр.

Дідуган усміхнувся і підняв філіжанку, наче хотів сказати: «Будьмо!» Його обличчя було виказувало цинізм і майже жорстокість людини, що згубила останні ілюзії, та дуже світлі очі надавали йому якоїсь світлої незворушності. Наче озерця в гірських тріщинах.

— А твоя мати ще жива?

— Жива. Та її здоров’я не поліпшало. Вона певна, що під час її вагітності зробили редукцію ембріона. Що мій брат начебто був убитий у її череві.

Дідуган звів брову.

— А ти так не гадаєш?

— Ні.

— Чому?

— У мене є докази, що він живий.

— Які докази?

— Я не можу вам розповісти про це.

Туанен вказівним пальцем, наче ковбой, ізсунув капелюха на потилицю і глибоко зітхнув.

— Мені дуже шкода, синку, та ти помиляєшся. Я був присутній під час редукції плода.

— Ви хочете сказати…

— Дати я вже й не пам’ятаю. Десь на шостому місяці вагітності. Уціліти міг тільки один зародок. Довелося обирати. Це зробила твоя мати, але свідомість її… ну, вона була трохи заплутана. Проте батько дав згоду.

Кубела заплющив очі. Його пальці стиснули філіжанку, аж кава побігла по руці. Та він не відчув, як його обпекло. Під ногами в нього наче прірва роззявилася.

— Ви помиляєтеся.

— Я був там, — повторив Туанен, гупнувши закаблуком у землю. — Присутній був під час операції. Мені належало підтримувати твою матінку під час цього випробування. Хоч, як на мене, вона воліла б бачити священика.

Кубела зронив філіжанку й обхопив голову руками. Він поринав у безодню, що так лякала його. Три вбивства, і винен тільки він. Він сам.

Він звів очі й удався до останньої спроби.

— Я не знайшов у паперах ніяких згадок про цю операцію. Ні лікарського висновку, ні рекомендацій. Нічогісінько. Паперів, які свідчили б про проведення редукції, просто не існує.

— Вони, безсумнівно, знищені. Про таке воліють не згадувати.

— Але про пологи я не знайшов жодної згадки, — наполягав Кубела. — Як і про те, що вона лежала в лікарні. І свідоцтва про народження не було.

Дідуган підвівся й опустився перед Кубелою навколішки, наче намагався заспокоїти дитину.

— Зрозумій одне, — сказав він, поклавши йому долоні на плечі. — Твоя мати народила не лише тебе, а й твого мертвого близнюка. Тоді, коли провели редукцію. Уже неможливо було зробити аборта. А то й ти загинув би. Довелося чекати. Тож у неї народилося двоє дітей. Одне живе, друге мертве.

Кубела мало не застогнав. Отож, диявольського брата не існує. Нема ніякого двійника-месника. Залишається тільки він сам. Двоє близнюків вціліли тільки в його гарячковім мозкові. Він одержимий своїм братом. І пригноблений, і панівний близнюк — він сам.

Він насилу підвівся. Здавалося, земля пливе в нього під ногами. Попрощався з дідом і пішов собі. Довго брів у якійсь імлі. Як отямився нарешті від заціпеніння, побачив, що йде якоюсь незнайомою вулицею. Він бачив