Жан-Крістоф Гранже - Пасажир

Тепер вона реготалася. Її охопив напад страшенного реготу, ледь чутного, та нестримного, і той регіт відлунював пищанням у її обвислих щоках.

— Що тут кумедного?

Вона знай реготалася, та раптом затнулася, щоб присмоктатися до цигарки, немов до кисневої маски.

— Ти поясниш мені, в чім річ?

— Брат народився, — прохрипіла вона нарешті. — Разом із тобою. Та він помер! Його вбили за три місяці до того. Довгою, довгою, довгою голкою… Psia krew! [73] — Вона знову вхопилася за живіт. — Я носила мертвого чортяку в моїм череві… Він гнив, отруював мої води… Труїв і тебе…

Кубела впав на лаву.

— Що… що ти верзеш оце?!

Його трясло. У скронях наче лускали кровоносні судини.

— Правда… — прошепотіла Францишка поміж двома затяжками.

Вона помалу втерла сльози, що повиступали від реготу.

— Його вбили, kotku[74]. Та не могли дістати до пологів. Надто вже небезпечно було для тебе. От його дух там і лишився. — Вона знову стиснула живота. — Він заразив тебе, synku[75]…

Вона знову припалила цигарку від попередньої, потім перехрестилася.

— Він заразив тебе, — повторила вона. — Мене теж…

Вона дивилася на жарука своєї цигарки. Потім дмухнула на нього, наче підривник, що роздуває ґнота бомби.

— Він так і лишився у мене в животі… Мені треба очиститися…

Вона розгорнула куртку. Під нею була поношена нічна сорочка. Вона рвучко задерла її. Шкіра була поцяткована опіками та надрізами у вигляді хреста.

Поки Кубела дивився на неї, не тямлячи, що й до чого, до них метнулася медсестра. Та запізнилася. Жінка роздушила цигарку об своє тлусте черево, бурмочучи молитву польською мовою.

— Кожен дагеротип — унікальний мистецький витвір. Його неможливо відтворити, розумієте? Коли ви вставляєте пластину до камери, другого шансу у вас уже не буде!

Одинадцята година ранку.

Напередодні Анаїс устигла зустрітися тільки з чотирма дагеротипниками. Добряги такі, а невинні — на сто відсотків. Через навігатора, що діяв через раз, вона годинами блукала в передмісті, аж, вибившись із сил, зупинилася о другій ночі в готелі «Ібіс» у Порт-де-Шампер.

Зараз вона перебувала в домі Жана-Мішеля Брока в Плессі-Робінсоні. Третій візит за ранок. Мистець запевняв, що наново винайшов мову фотографії. «Справжню мову! Мову хибких контрастів, сяйливого чорного й білого, деталі, від яких забиває дух!» Від нього вона нічого не дізналася. Тільки впевнилася, що він не вбивця. Він допіру повернувся з чотиримісячної мандрівки до Нової Каледонії.

Наостанку вона поставила своє вбивче запитання:

— Як ви гадаєте, можна використовувати людську кров для хімічного оброблення дагеротипа?

— Лю… людську кров?

Вона знову пояснила, що має на увазі. Гемоглобін. Оксид заліза. Етапи проявляння. Брока був приголомшений, та вона відчула, що ідея припала йому до смаку. Органічні виділення — модний напрямок у сучасному мистецтві. Розпанахані трупи тварин у Дем’єна Герста. Занурені в сечу розп’яття Андреса Серрано. Чом би й дагеротипи кров’ю не омивати?

— Треба буде подумати, — замислено мовив він. — Поекспериментувати…

Анаїс проїхала далі й десь опівдні в непримітному будиночку в Неї-Плезанс на тім березі Марни знайшла Іва Пейро. Номер вісім у її списку. Якщо вилучити двох інших фотографів, яких немає у Франції вже декілька місяців, їй залишається відвідати ще вісьмох.

Попередній був художник-мрійник, а цей виявився старанним ремісником. Пейро продемонстрував їй кожного предмета, потрібного для проявлювання, докинувши, що все це зробив він власноруч. Анаїс зиркнула на годинника. Пейро не вбивця. Сімдесятирічний, млявий, важить кілограмів шістдесят…

— Я намагаюся повернутися до бездоганної роботи мистців 1850-х, — сказав він, дістаючи свою збірку пластин. — Вони вміли виразити широку гаму тонів, од яскравого світла до густих тіней…

Висловивши захват, Анаїс попрямувала до виходу.

Тринадцята година.

Її наступною метою був фотограф, якого вона проґавила вчора. Ремі Барій, що мешкає в Одинадцятому окрузі. Історик. Він засипав її датами, іменами, цікавими фактами. Було вже за третю. Задля годиться вона поставила своє коронне запитання про людську кров. У відповідь він тільки ображено насупився. Добре, час йти.

Вона подалася до виходу. Історик замахав руками.

— Але ж ми не скінчили! Я хочу ще розповісти вам про техніки, що застосовувалися до дагеротипії, про геліохромію та діораму.

Та Анаїс уже спускалася східцями.

Він з’ясував, який гінеколог приймав пологи у Францишки.

Але той уже помер.

Шукав акушерку, що асистувала йому.

Вона зникла.

Хотів зайти до Пантенської мерії, щоб зібрати відомості в архіві актів громадянського стану.

Та суботами мерія зачинена.

Повернувшись до своєї хати, він знову і знову переглядав папери, аж вони вже почали розсипатися тлінню в його руках. Він зазначив одну деталь: на останніх висновках, у правому горішньому куті, були вказані прізвища тих, хто отримав копії документів. Зокрема, і психіатра, колишнього екстерна паризьких клінік Жана-П’єра Туанена, директора диспансеру імені Ескіроля. Кубела здогадувався, що на п’ятому місяці вагітності у Францишки вже була геть розладнана психіка. Довелося звернутися до фахівця.

Кубела заходився шукати Жана-П’єра Туанена і дізнався його адресу. Як і раніше, той жив у Пантені, на вулиці Бенжамен-Делессер. За кілька вулиць від його власної нори. Він подумав, що це добра прикмета. Може, психіатр щось пригадає.

Франсуа подався туди пішки, попрямував попід мурами, звівши коміра і застромивши руки в кишені. Пародія на нишпорку. Тихенько повторював свою легенду. Його матінка марить. Насправді в 1971 році його брат-близнюк уцілів. Францишка анонімно відмовилася від дитини. Відринула її. Покинула. Після зустрічі із психіатром він так чи інакше вийде на слід свого брата і дістанеться до нього. Злапає його так само, як той зацькував Кубелу, учинивши його серійним убивцею.

Поминувши лабіринт похмурих вуличок і будинків, він нарешті знайшов металеву огорожу. Звівся навшпиньки. У садку на коліна опустився дід, який обрізав ножицями кущі. Здавалося, він геть поринув у своє діло. Чи згадає він бодай щось? Адже він таки остання людина на землі, яка знає, що саме сталося в день народження Кубели.

Франсуа натиснув дзвоника. Минула хвилина. Він знову зазирнув за огорожу і побачив, що дід так само старанно працює. Подзвонив знову, тепер уже наполегливіше. Аж садівник звів голову, озирнувся на хвіртку і зняв навушники — виявляється, він працював під музику. Кубела помахав йому рукою з-за ґрат. Устромивши ножиці в землю, той звівся на ноги. Високий, кремезний, він трохи горбився. Убраний