Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

— Про те, чого немає!

— І де воно в нас могло взятися?

— Чи само народилося, чи хтось вистругав?

— Це, щитай, як ото гусінь, — сплюнув Петро Безтурботний.

— Мабуть, відьма, — заявив дід Утюжок. — У нас в Карповім Яру ще до революції завелася була відьма, ох і відьма ж була! Корів доїла до крові, то ще не біда. А то, було, жабенят як напустить на село! Літають як оглашенні цілий день. Або пуголовків нашле. Лізуть тобі в рот, у ніздрі, межи очі.

— А я вважаю, що писати може тільки піп, — заявила Тоня-бібліотекарка.

— Чому піп? — здивувався Гриша.

— А хто до революції писав доноси? Тільки попи. Про це вся класична література говорить. І Чехов, і Коцюбинський…

— У нас піп, кажеться-говориться, не писатиме, — пояснив дядько Зновобрать, — він же відділений від держави.

— Відділені тільки й пишуть! — гукнув комбайнер Педан.

— Та ще, здається-бачиться, — стояв на своєму Зновобрать, — отець Лаврентій при здоров’ї, а здоровий чоловік не писатиме. Пише якесь хирляве, обижене богом і людьми, каліка або недоріка, у кого ущербок у душі й у замислах.

— Каліка на голову! — знову гукнув Педан, а дядько Обеліск припечатав:

— Знайти, знищить як клас і ніяких йому обелісків!

— Для цього є закон, — нагадала спокійно Зінька Федорівна.

— Ага, закон! — спалахнула Тоня. — Закон діє тоді, коли вас образять дією, штовхнуть, дадуть ляпаса, наступлять на ногу, вкрадуть шапку. А анонімник обливає словесним брудом на папері, доки його не виявлять як наклепника.

— Є статті,— пояснив Зновобрать, — є статті, в яких усе визначене. А тільки до кого ти їх застосуєш? Анонім — це, кажеться- говориться, як фашистський снайпер на фронті: ти його не знаєш і не бачиш, а воно тебе крізь оптичний приціл — як на долоні.

— Не снайпер, а паршивий пес: гризе своїх братів і втішається! — вперше подав голос дід Левенець. — Коли казати примірно, то от мій предок полтавський полковник Левенець судив колись за Литовським статутом, який визнавало козацтво. Сьогодні про нього ніхто й не знає, а от я можу нагадать. В Литовськім статуті, в розділі четвертому, артикулі сто п’ятому, про ябедників сказано так: «Забігаючи тому, аби люди злі від наклепу на людей невинних повстягнені були, уставуємо, єстлі би хто, забувши страх божий і сором людський, вигадані наклепницькі речі доніс і те на нього явними доказами і слушними знаками доведено, тоді такому ніздря розрізана бути має і вже такий аби ніколи до жодної посади і жодного діла принущеппй== не був».

— Розірвати ніздрю пасквілянту — це здорово! — вигукнув Педан.

— Еге, — засміявся хтось, — він з тою ніздрею інвалідність собі оформить і ще й пенсію загрібатиме!

— Якби судили показовими судами, ніяких анонімників би не було, — заявив Грицько Грицькович. — А то «прирівнюють до громадян», от і доприрівнювалися. Помилка товариша Левенця, що він вчасно не повідомив ні парторганізацію, ні громадськість.

— Я сподівався, що той Шпугутькало сам зрозуміє,— зніяковіло промовив Гриша.

— Ось у чім твоя помилка, здається-бачиться, — пояснив Зновобрать. — Ти хлопець робочий, а воно ледащо. Ледащо ж завжди таке: що більше йому потураєш, то більше воно нахабніє. А тепер, Гришо, розкажи товаришам про своє припущення нащот цього Шпугутькала.

Гриша сказав, що заява його буде неофіційна, нічим ще не підтверджена, крім слів Рекорді, сказав також, що деякий час мав підозру на самого Рекордю, бо ж тунеядець, паразитує, як гусінь, чоловік нікчемний і пустий, хоча й добродушний, а не обізлений. А тут діє істота вже й не обізлена, а мовби ошаліла, обпльовує зміїною слиною все довкола наосліп, без будь-якої мети і думки. Хто б це міг бути? І от випливає прізвище нового вчителя фізкультури Пшоня, вже є деякі підтвердження, але потрібна цілковита впевненість, тому й хотілося порадитися з товаришами.

— Можу сказати, що для нашої школи цей Пшонь — справжнє стихійне лихо, — заявив директор школи. — Може, чума.

— Це той, що з свинею? — спитав хтось.

— З свинею і само свиня свинею, виходить?

— Це отой, що в Несвіжого? — подав голос дід Утюжок. — Ох і в’їдливе ж стерво! Мені врачі од задишки приписали в якусь хлейту дуть. А синок Несвіжого на сопілці, як пообідає, любить вигравати. Я й пішов, думаю, попрошуся в сопілку подуть. А це стерво вусате як присікалося, як присікалося: коли хлейта прописана, то хлейту треба, а не сопілку І так наче то його діло! Я кажу, чи я бачив ту хлейту? Може, вона така, як сюрчок у Білоцерківця? Так і сюрчок же до войни був роговий, а тепер залізний. А рогові були сюрчки, ох і сюрчки! І гребінці були рогові, а тепер самі люмінієві. Куди воно все поділося?

— Для космосу, діду! — зареготав Педан.

— А ти не регочи, — образився Утюжок, — а подумай, як ото помогти нашому голові і всім нам. Я раз один побачив ото вусате і вже пойняв, як воно висвинячується. Тепер, виходить, треба його вивести на чисту воду. А тоді вже відрубати хвоста по саму ріпицю.

— Ти, діду, давай по суті, кажеться-говориться, — перебив його Зновобрать.

— Сам ти дід-дідуга! — образився Утюжок. — А я на цього махамета знаю спосіб!

— Який же? — поцікавилася Тоня.

— Розкажу йому таке, що він зразу й одпише свого доноса!

— Що ж ви йому розкажете?

— А про полоза! Раз воно, як каже Гриша, гадюче плем’я, то на полоза й клюне!

— Ви вже йому тоді ліпше про динозавра! — усміхнувся Грицько Грицькович.

— А що то за динозаврій? Щось я не чув.

— Були такі тварюки мільйони років тому. Жили у воді. Подохли всі, бо похолодало, чи що. А тут, мовляв, на фермі в Дашуньки вивели й вигодували, тепер понищать усе тваринництво!

— Може, про мамонта? — подала голос Дашунька. — У мамонта один зуб важив півпуда. Дерева перемелював. Ніяких комбікормових заводів не треба. Мамонти подохли, бо стало жарко.

— Динозаврій мені підходящий, — сказав Утюжок, — раз у воді жив, це якраз для мене. Я й цього Шпиняйла у воду штовхну, як хвашистського хвельдмаршала.

— Та не Шпиняйла, а Пшоня, — поправив Зновобрать.

— Мені воно однаково. Припоручите — виведу на чисту воду.

— Доручати ніхто такого не може, — заявив Зновобрать, — це справа нашої честі — викрити наклепника і очистити обстановку в нашому передовому селі.

— І зберегти довколишнє середовище! — вигукнула Тоня.

Трохи міфикології, яку можна не читати,

як і наше передслово

У тривожно-напружену розмову веселоярівського активу автор не міг втручатися з багатьох причин. Перша з них суто літературна: автор завжди повинен дати можливість своїм героям