Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

— спробував пожартувати Талавір.

— Я піду з тобою. — Чорна Корова рішуче взяла Бекира за руку. Це ж

саме зробив Ніязі.

— Евге теж краще приєднатися. Вона суєрний резонатор, — кивнула

дівчинці Ма.

Але Евге вже й сама торкнулася лапки Ніязі. Ма розказала про вміння

дівчинки, і Талавір чекав на швидкі зміни, але чи то Ніязі досяг свого суєрного

максимуму, а чи Евге навчилася контролювати смертельний доторк. — нічого не

сталося.

— Так, — погодився з нею Азіз-баба. — Але тобі, Ма, доведеться

залишитися.

— Ні. Цього разу я не відпущу їх самих. А раптом щось піде не так?

— Якщо до світіння Йилдиз вони не домовляться з джадалом, ми вб’ємо

Талавіра, — відказав Григоренко-другий. — Азіз-баба має рацію. Ти мати

малого, ти була дружиною Марка Дороша, ти маєш право вирішити, коли ця

мить настане.

— Ти багато в чому мене звинуватила, лікарко, — сказав старий. — Але

Азіз-баба тебе не обманював. Тоді в Ак-Шеїх я сказав: якщо ти відпустиш дітей, то вони виживуть. І вони вижили. Я допоміг народитися Мамаю. Я, правда, хотів

його вбити, щоб оживити Золоту Колиску, але це було погане рішення. Тієї миті, коли Азіз-баба взяв до рук немовля, він зрозумів, що смерть дитини ніколи не

поверне нашу реліквію. Тоді я віддав Мамая Зоргу, бо знав, що тільки так

хлопчик виживе. Я попросив Ханум наглядати за Мамаєм. А коли він виріс, віддав йому Золоту Колиску, бо нарешті усвідомив, що тільки Мамай зможе нею

скористатися. Тільки він.

Азіз-баба важко впав на подушки, наче довга промова забрала всі його

сили. —Але чому тількивін?—запитавБекир.

— Сподіваюся, ти відповіси. Нехай ідуть діти, — слабким голосом

завершив Азіз-баба й усміхнувся до Ма, наче вигадав вдалий жарт. — Тепер ти

маєш крила, немов Джибли, зможеш за нагоди принести благу звістку.

Ма спробувала ще посперечатися, але Талавір міцніше стиснув її руку, потім підніс до губ, поцілував і відпустив.

— Ти маєш зробити, як каже Азіз-баба. Мені буде спокійніше, якщо ти за

ними наглядатимеш. Хай що б казали армійці, вбивати вони люблять, з

приводом чи без. — Талавір ледь нахилив голову в бік Григоренка-другого. А

потім його обличчя стало серйознішим. — І навпаки, якщо ти бодай відчуєш, що

дітям загрожує небезпека, дій і не вагайся. Обіцяєш?

Ма кивнула, міцно його обійняла, на мить зарилася носом у складку шиї

так, що Талавір відчув болісний укол суму від прощання, і відступила. Ніязі

передав їй Забувайка й знову став у коло. Настав час юшану. Усі поклали по

дрібці на язик. Талавір відчув, як слина розчинила суміш і рот наповнився

дивним смаком солі, що раптом стала солодкою. Вони взялися за руки, світ

довкола потемнів.

Талавір упізнав обриси кімнати, де вперше побачив Тарга.

Бекир. Гра дітей

Бекир розплющив очі в безкінечному темному просторі, де не існувало

жодних орієнтирів. Поряд він побачив Чорну Корову, Ніязі та Евге. Діти

трималися за руки й неспокійно роззиралися.

— Тарг? — покликав Бекир. Голос прозвучав глухо. Там, де немає стін, немає й луни.

— Ми взагалі там, де треба? — злякано прошепотів Ніязі.

— І де Повноважний? — додала Чорна Корова. Вона намагалася говорити

впевнено, але Бекир відчув її страх.

— Я прийшов поговорити з Таргом! — знову закричав Бекир.

— Прийшов він! Хто ти такий, щоб вимагати зустрічі з Таргом? —

звідусіль і нізвідки пролунав уїдливий жіночий голос.

Ще за мить перед ними з’явилася жінка. Вона сиділа на дерев’яній лавці, підібгавши під себе ноги. Правою рукою спиралася на довгу оголену шаблю.

Поряд лежали легкий лук та сагайдак, повний стріл. Голову жінки вінчав

високий червоний ковпак із нашитими золотими бляшками у формі

фантастичних звірів. Від ковпака спускалася золота кольчуга. З високого

шкіряного кушака виднілися руків’я кинджалів. Невеликі груди здіймалися, охоплені блискучим панциром. Жінка була в червоних широких штанях і

високих шкіряних чоботах. Бекир відчув, що перед ним цариця, полководиця, яка приготувалася до війни. Він не зміг би вгадати її вік, хоч і відчував, що вона

старша й водночас набагато молодша за Ма.

Коло підніжжя лавки, наче копек, сидів Талавір. Він був такий самий, як

тоді, коли Бекир його вперше побачив: без уламків, що вросли в шкіру, без солі

— без змін. Тільки замість манкура в лобі досі блищала золота бляшка. Пружні

м’язи вигравали на оголеному торсі. Шию Талавіра стягувало залізне кільце з

прикріпленим до нього ланцюгом. Кінець ланцюга був обвитий навколо

зап’ястка жінки.

— Що ти з ним зробила? — видихнула Чорна Корова.

У Талавіра був зашитий рот.

— Я не хочу його чути, — сказала жінка. — І так буде з кожним, якщо я

того забажаю.

— Ми тебе не боїмося, Амаго. Я прийшов поговорити з Таргом. Де він?

Талавір закрутив головою, намагаючись щось сказати. Відьма потягнула за

ланцюг — і скрипіння металу поглинуло всі інші звуки. Бекир ледь устиг

зауважити, що неподалік від дерев’яного трону з темряви виник соляний куб. У

ньому сидів хлопчик у світлому хітоні. На вигляд він був не старшим за Евге.

Однак очі його належали істоті, яка прожила тисячі років. Бекир побачив, як

губи хлопчика заворушилися, але непроникний куб не дав почути сказане.

— Я мушу з ним поговорити. Ти маєш його випустити.

— Ти впевнений, що саме цього хочеш? Час майже сплив, від

перетворення на джадала його утримує лише сіль, — гнівні нотки поступилися

суму. Бекир перевів погляд на Талавіра, але здавалося, що й для Повноважного

сказане стало новиною. Виявляється, саме Амага весь цей час стримувала Тарга

від перетворення на джадала.

— Там, нагорі,