Томас Манн - Доктор Фаустус

з каденції «свого» скрипкового оркестру. Музиканти аж роти пороззявляли. Потім Руді спитав піаніста, юнака зі стомленим поглядом, який напевне мріяв про щось вище за свою тутешню працю, чи він зміг би проакомпанувати йому Дворжакову «Гумореску», і заграв на поганенькій скрипці ту чарівну річ з багатьма переднотними оздобами, приємними ковзними звуками й елегантними подвійними акордами так сміливо і блискуче, що всі, хто був у ресторані, гучно заплескали в долоні: і ми, і ті, що сиділи за двома іншими столиками, і спантеличені музиканти, і навіть обидва офіціанти.

Властиво, то був традиційний трюк, як ревниво шепнув мені Збройносен, але гарний і ефектний трюк, одне слово, «милий», цілком у стилі Руді Швердтфегера. Ми просиділи там за кавою і лікером довше, ніж збиралися, наприкінці вже цілком самі, і навіть віддали належне скляному майданчикові: Збройносен і Швердтфегер навпереміну пройшлися з мадмуазель Годо і з моєю Геленою в бозна-якому танці під доброзичливими поглядами тих трьох, що утрималися. Надворі на нас уже чекали великі двокінні сани, добре вистелені бараницями. Я сів поряд із візником, а Збройносен не передумав їхати за саньми на лижах (їх прихопив із собою візник) на прив'язі, тому решті п'ятьом вистачило місця на санях, і вони розташувалися там досить зручно. То була найкраща частина нашої денної програми, якщо не рахувати того, що мужній задум Збройносена скінчився для нього кепсько. Стоячи за саньми на крижаному вітрі, де його обсипало сніговою порошею і кидало у вибоїни, він застудився, дістав запалення кишок, що часто його мучило, й на кілька днів зліг. Та це лихо далося взнаки пізніше, а поки що всі, видно, втішалися тим, що так полюбляю я: загорнувшись у тепле хутро, їхати на санях під приглушене дзеленчання дзвоників, вдихаючи терпке, чисте морозяне повітря. Серце моє схвильовано калатало в грудях, бо усвідомлення того, що позад мене сидять лице в лице Адріан з Марі, сповнювало його цікавістю, радістю, тривогою і потаємними сподіваннями.

Ліндергоф, палацик Людвіга II в стилі рококо, розташований у відлюдній, надзвичайно гарній місцевості, серед гір і лісів. Кращого місця для втечі від людей його величність навряд чи міг би знайти. Правда, врочистий настрій викликали в нас лише чари цієї місцевості, а не сам палацик, бо смак, з яким у його власника виявлялася невтомна жадоба споруджувати все нові будівлі для звеличення своєї королівської влади, тільки бентежив нас. Ми зупинилися тут і в супроводі кастеляна пройшлися по напханих усякою пишнотою покоях так званої «житлової половини» того химерного дому, де душевнохворий король проводив дні, опанований єдиною думкою — про свою велич, де він слухав гру Бюлова[584] і чудовий голос Кайнца[585]. Звичайно в королівських палацах найбільша зала — тронна. Тут її взагалі не було. Натомість була спальня, що, порівняно з рештою не дуже просторих покоїв, здавалася величезною, а в ній було парадне ліжко на помості, з позолоченими канделябрами по боках, наче катафалк; через свою надмірну ширину воно справляло враження надто короткого.

Поки ми з шанобливою цікавістю, хоч потай і похитуючи головами, оглядали все це, небо проясніло, і ми вирушили до Еталя, відомого своїм гарно збудованим бенедиктинським монастирем і приналежною до нього церквою в стилі барокко. Пам'ятаю, що дорогою і потім під час обіду в охайному готелі навскіс від святого місця розмова весь час точилася навколо особи «нещасного», як про нього кажуть (чому, власне, нещасного?), короля, з ексцентричними життєвими обставинами якого ми щойно зіткнулися. Вона урвалася лише на той час, що ми оглядали церкву, а далі в основному перейшла в суперечку між Руді Швердтфегером і мною про так зване божевілля Людвіга та його нездатність керувати державою, про позбавлення його трону й визнання недієздатним, яке я, на превеликий подив Руді, назвав несправедливим, по-філістерському брутальним політичним вчинком, продиктованим інтересами претендентів на трон.

Руді твердо дотримувався не стільки народного, скільки буржуазного, офіційно накинутого погляду на короля: мовляв, «у нього бракувало клепки в голові» і для держави необхідно було передати його в руки психіатрів та доглядачів божевільні й запровадити психічно здорове регентство; він просто не розумів, які тут взагалі можуть бути заперечення. Як завжди в таких випадках, тобто коли чиясь думка була для нього надто незвична, він, обурено відкопиливши губи, втуплював погляд своїх синіх очей, поки я говорив, то в моє праве око, то в ліве. Мушу сказати, що предмет нашої суперечки, як я сам вражено помітив, додав мені красномовства, хоч раніше він мене майже не цікавив. І все-таки виявилося, що я мимохідь склав про нього тверду думку. Божевілля, тлумачив я, — не дуже чітке поняття, і обиватель орудує ним за сумнівними критеріями, як йому самому заманеться. Межу розумної поведінки він проводить надто близько, зразу ж за своїми банальними уявленнями про неї, а все, що лежить за цією межею, оголошує божевіллям. Але форма королівського буття, всевладдя, оточене улесливістю й покорою, піднесене на недосяжну для критики й почуття відповідальності височінь і призвичаєне виявляти свою велич у стилі, недозволеному навіть найбагатшій приватній особі, дає його носієві такі великі можливості для химерних нахилів, нервозних захоплень і відраз, дивовижних пристрастей і жадань, що горде й безоглядне використання їх дуже легко може набути вигляду божевілля. Хто зі смертних, що не посідає такого високого становища, мав би можливість споруджувати собі відлюдні палаци в найкращих, наймальовничіших куточках країни, як споруджував Людвіг! Звичайно, ті палаци — пам'ятки королівської мізантропії. Та якщо в пересічних членів людської громади навряд чи комусь дозволили б вважати мізантропію симптомом божевілля, то чому такий дозвіл дають саме тоді, коли вона виявляється в королівських формах?

Але шестеро вчених, досвідчених психіатрів офіційно визнали цілковиту ненормальність короля й заявили, що його необхідно ізолювати!

Послужливі вчені оголосили його божевільним, бо саме для цього й були покликані, і вони вчинили так, не бачивши Людвіга, не обстеживши його, як того вимагала їхня методика, не перемовившись із ним жодним словом. Правда, якби ті обивателі завели з ним мову про музику та поезію, то тільки переконалися б, що він таки не сповна розуму. На підставі їхнього висновку Людвіга, що безперечно відхилявся від норми, проте аж ніяк не був божевільний, позбавили права порядкувати собою, принизили до становища пацієнта психіатричної лікарні й замкнули в палаці над озером, заґратувавши в ньому вікна й повідгвинчувавши дужки від дверей. Те, що він не витримав такого становища, вирішив або здобути волю, або загинути й потяг за собою на смерть і свого