Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

90

З першим снігом Бурачки повезла малого Козлика кататися на санях. Він такий був щасливий. Вся увага і любов віддавалась тільки йому. Здавалося, що він вже й забув про свою справжню сім'ю.

- Ну, як там Міша? - питає Микола. - Не було більше приступів?

- Поки що ні, - відповідає Ольга, гірко заплакавши.

- Ти чого плачеш? - перелякався Микола.

- Міша уже зовсім не повзає, навіть уже не сидить.

- Як так? - обличчя Миколи враз потемніло.

- Це після масажу, який йому робили. Світлана мучилася, його на руках аж в лікарню носила, бо коляску не могла сама знести.

- От і маєш, тобі масаж! - злиться Микола. - То приступи були, а тепер і взагалі не повзає!

 

Страждання і ще раз страждання. Біль і ще раз біль. Плач, мовчи і нарікай на долю, ненавидь Бога, проклинай життя... Біль не зникає, страждання не минає. Нещастя груди рве, а ти не радієш і тільки ниєш, ниєш, ниєш.

 

В той день у Калуші був Михайло Михайлович, а потім і Геня ще до Бурачків завітала.

- Та він одужає, - втішає усіх Геня. - От, я яка була хвора, але я одужала.

- Та що ви рівняєте?! - говорить Ольга. - У нього ж церебральний параліч, він взагалі ходити не зможе. - Після цього вона заплакала.

- Я теж ходити не могла, - продовжує Геня.

- Ви що не розумієте?! - викрикнув Михайло Михайлович на Геню. - Він не буде ходити, а ви ж ходите! - Після цих слів він схилився над столом і заплакав.

На столі були порожні тарілки, виделки, склянки і пляшка літрова горівки, майже порожня. Микола теж сидів на стільці хмурний, очі були заплакані, радість не випромінювали.

Квартира Бурачків була залита слізьми. Усі трохи плакали, лише очі Гені і Владиславчика були сухими. Ну, Владислав - ще дитина! Він із розгубленістю в очах дивився на дорослих і не розумів, що відбувається. А от Геня?.. Мабуть, їй просто не боліло за правнука.

- Я навіть не хочу туди вертатися! - каже Михайло Михайлович. - Владика там нема Свєта і Володя завжди гаркаються один на одного. Міша... не повзає...

- А хіба таке може бути, - питає Марійка, - що епілепсія переходить в церебральний параліч?

- Лікар казав, що може, - відповідає Михайло Михайлович.

На кінець зими Владислава забрали у Бурачків. В той день хата була смурна, немов у неї забрали саме найдорожче, що в неї було. Там більше не вчувався дитячий сміх, сусіди, що жили під Бурачками більше не чули дитячу гупанину. Бурачки самі перестали всміхатися, здавалося, що в них забрали їх життя.

 

Який гарний цей божий світ! Який милий! Очам приємно любуватися цією красою, цією різнобарвністю кольорів, яких є незліченна кількість, така, що й не перелічити. Все дихає чимось таким дивним, наче неприроднім, одночасно живим, бо усе навколо оживає від цього дихання, немов би сам Творець вдихає в це все життя і воно через це бушує радістю, клекоче ніжністю, радує красою. Настільки це все просте, що ми, люди, не помічаємо цієї простоти, яку треба любити і яка після наших пестощів переростає з простого в щось дуже складне, в таке, - коли вдуматися, - в таке, що й складно уявити.

 

У Калуші в березні почалося передвиборне життя. Кандидати на те чи інше місце вправлялися в красномовності, яке раптово їм було дане Богом на час виборчих перегонів і яке так само раптово було забране Богом після виборів.

У мери було обрано Сушка, котрий вже був мером перед Різником аж два терміни.

Ця березнева неділя була першою в житті Марійки. Вона вперше в своєму житті пішла на вибори, вперше віддала свій голос за тих, кого вона вважала тими, що піднімуть її державу на ноги, врятують її від руїни. Так всі думають молоді люди, що від них щось залежить... А може й залежить? Може своїми голосами вони щось змінять-таки?

У квартирі Бурачків всюди чулось слово "Ющенко". Вони дивились на нього, як на єдину і на останню надію. Вони молились за нього.

Отож, партія Ющенко "Наша Україна" отримала 23,5% голосів, комуністична партія - 20%, партія "Єдина Україна" - 12%, партія Юлії Тимошенко -7,2%... Та це ще не кінець, це лише - початок!

 

Пробуджується природа, земля оживає. Повітря пахне весною, пахне життям. Гори стоять мовчазно. Сніг помалу тане з їх хребтів. Дерева, хоч й безлисті, та все ж поскрипують. Може, перешіптуються тихо, а може й гучно розмовляють з весною, співають їй милозвучні серенади, записані за час довгої зими.

Іде та пора, котра робить усе живим, щасливим, радісним. Кров по людських жилам розморожується і починає текти. Яка неймовірна схожість з деревами! У них тільки замість крові тече сік.

Сніг тане, стає водою, всмоктується в грунт. Грунт оживає і родить живі творіння природи. Травичка зеленіти починає, дерева брунькуються, звірі пробуджуються із зимового сну. Пташки співати радісно починають.

Природа бушує, вона у своїй стихії. Так дивно бачити ці зміни і відчувати їх! Груди наповнюються повітрям, витканим з весни, очі, заворожені усією красою, дивляться лагідно, очі ніжно гладять, ніжать природну неосяжність і від цього усьому тілу стає так гарно. Здається, ще мить і душа полетить за очима, взявши з собою людське тіло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍