Наталія Глушко - Небесний Легіон, Наталія Глушко

—Шукайте все, що може нам знадобитися,— сказав Ардус.

Вони почали обшук кабінетів. У штабній кімнаті Варіана ще залишилися карти і накази, написані ним перед відступом.

—Що тут у нас?—Елтінфел підійшов до великого столу, де були розкидані сувої.

Кролін, що саме зайшов у середину, підняв один із сувоїв.

—Здається, тут є інформація про їхні подальші кроки… або принаймні те, що вони планували.

Мірін узяв один зі списків, прочитав його, а потім зірвав із картою невеликий металевий значок із емблемою хелдорського генерала.

— Ми на правильному шляху. Тепер головне – не дати їм перегрупуватися.

Поки вони вивчали знайдені матеріали, на вулиці почали готуватися до відпочинку. Гноми вже варили пиво, а солдати розміщували поранених у тимчасових лазаретах.

Лорін вийшов із фортеці, спостерігаючи, як рохедріми розташовувалися по периметру, готові до оборони в будь-який момент.

— Що там?— запитала Ріанель, підходячи до нього.

— Є дещо цікаве. Можливо, навіть ключ до того, що вони планують далі.

— Значить, скоро знову в дорогу?

Лорін глянув у нічне небо.

— Завтра. Але сьогодні ми дамо собі право відпочити.

Він глянув на людей, що почали усміхатися, гномів, які тягнулися за кухлями, і драконів, що тинялися широкими вулицями.

— Старфолл знову наш.

Лорін бродив тихими вулицями Старфоллу, дивлячись у темні провулки. Він відбився від основної групи, бажаючи переконатися, що місто справді очищене від ворогів. Щось йому  підказувало, що ще залишилися ті, хто переховується.

На розі однієї з вулиці він помітив тіло орка. Той лежав на спині, його важкі обладунки були пробиті в кількох місцях, а чорна кров уже запеклася на шкірі. Лорін зупинився, спостерігаючи за нерухомим тілом.

— Мабуть, здох під час відступу,— пробурмотів він і зробив ще один крок ближче.

Але саме в цей момент орк розплющив свої червоні очі. Втомлений, поранений, але ще живий, він різко підняв свій масивний меч.

Лорін не встиг зреагувати.

Сталеве лезо блиснуло в темряві, і перш ніж він устиг відскочити, воно глибоко врізалося йому в бік. Біль обпалив усе тіло, змусивши його важко вдихнути.

Орк, що зробив останнє зусилля, впав назад, його рука безвольно впала випустивши меч.

Лорін похитнувся. Він намагався встояти, але ноги підкосилися, і він упав на коліна, судомно притискаючи руки до рани. Гаряча кров сочилася крізь пальці, просочуючи тканину його одягу.

Десь далеко пролунав розпачливий рев Вердіани.

Дракониця  відчула його раніше, ніж інші вершники помітили щось не так. Вона різко втратила контроль, важко впала на землю, здіймаючи хмару пилу та уламків бруківки.

Її гучний рев сповнений болю миттєво привернуло увагу Естелара і Ноктаріса, які кружляли неподалік. Вони обернулися на звук і побачили, як Вердіана, опустивши крила, з розширеними від паніки очима, намагалася підняти голову, шукаючи свого вершника.

— Щось сталося з Лоріном!— вигукнула Ріанель, міцніше стиснувши повіддя Естелара.

— Він десь неподалік!—Дерек різко розвернув Ноктаріса.

Обидва дракони миттєво пірнули вниз, несучи своїх вершників просто до місця, звідки роздався крик Вердіані.

Лорін, ослаблений, намагався дотягнутися до руків'я меча, але пальці тремтіли. Він відчував, як світ перед очима тьмяніє, а тіло стає важким.

Глухо почувся звук крил, і на мить усе потемніло від тіні драконів, що спускалися.

— ЛОРІНЕ! — крик Ріанель був останнім, що він почув, перш ніж свідомість його покинула.

Ріанель миттю підбігла бо Лоріна, впала на коліна, намагаючись допомогти йому.

—Лоріне, ні! Ти не можеш! Ти не можеш отак…Не залишай мене, Лоріне…

Ріанель, як ніколи не плакала, зараз ридала…

Дерек не гаяв ні секунди. Він миттєво нахилився, підхопив непритомного Лоріна і, поніс до головної зали фортеці.

Тим часом Ріанель спустилася до Вердіани. Дракониця, яка щойно гордо літала над містом, тепер лежала нерухомо, її дихання було слабким і нерівним.

— Вердіано! Почуй мене!—Ріанель впала на коліна поруч, торкаючись жорсткої лускатої шкіри дракониці.

Вона відчула, як під її пальцями тремтить тіло дракона. Ріанель стиснула зуби, змушуючи себе зосередитися.

Вона підняла руки, і з її долонь вирвалася хвиля магії зцілення, що осяяла Вердіану м'яким синім світлом.

Але… нічого не відбулося.

— Ні… ні… так не має бути!—Ріанель знову і знову направляла потоки енергії, відчуваючи, як із кожним закляттям її власні сили вичерпуються.

Естелар нервово ходив навколо, тихо гарчав, ніби намагався пробудити сестру.

— Ну ж бо! Прокинься!