Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

вірно, буду тобі чистити гузицю, дай мені лиш одне з твоєї ласки, щоб я міг тому старому Панцьові голову розбити.

Але така вже доля Мандата, що одна небезпека рятувала його від іншої. Він вже занурився у чорноту пекла, вже прийшов вечір і навколо потемніло, і тут раптом почув з лівого боку глибокий шум і відчув нову сильну течію. То Прут поєднувався з Черемошем. Шум Прута був пласким, важким, глухим… Чужі води, справжня чужина.

Злякався, забув про вічне прокляття і про те, що він чортовий син. Ще раз заноровився, як дикий кінь: «Я не хочу далі, ані кроку, я ж людина, а не худоба, я не піддамся водам, повертатись, сили в мене достатньо, проти неволі Бог допоможе».

Він стиснувся у собі, щоб розвернути дарабу. Течія була рівна, але сильна, всі води з цілих гір, з Буковини і з Покуття, були проти Мандата. Він смикався, нарешті розвернув дарабу, ошаліло побіг взад зараби. Завзято відштовхував задніми кєрмами. Здивовані води лагідно хлюпотіли, легко хихотіли, іноді котрась із хвиль голосно зареготала і знову замовкала. Дараба просувалася кілька кроків вверх, врешті зупинялась, ще якусь мить трималася на хвилях, а потім течія знову зносила її повільно, якось чемно. Мандат знову рвав кєрмами, зупиняв дарабу, перескакував то вперед то назад, веслував раз передніми кєрмами, раз задніми. «Загину, а не піддамся». Та все намарно, втомлений впав: «Бог не підтримує свободи». Вже не обзивав хвиль, ой ні, тільки глухо вив. Хвилі знесли дарабу, самі її розвернули, легко зачепили об берег і знову ж самі відштовхнули від берега. Все лагідно, неначе з хворим, немов з дурним. Дараба, хоч і довга та важка, плила сама вперед без кєрманича так, ніби він і не був їй потрібний. Мандат лежав на дарабі, не вставав. Для чого?

Проти течії, проти води, проти Бога він не міг нічого, але не здався:

— Я людина, а не худоба. Сили не маю, але перед чортом ще не буду, не буду принижуватись. Погибель, то погибель. Глибина наростає, Ріка розширяється, береги все далі. Дараба нехай собі пливе, але моя голова, мої думи — ні! Нехай пливуть назад. Я і так уже знівечений, вже Петрисько не Петрисько. Назад.

Дараби не зачіпав, тільки розвернув думки, неначе покрутив кєрмою: кррр-крр-кррвій — нехай пливуть у зворотний бік. З чого ж почати? Мабуть, з того проклятого роздоріжжя, коли чорт його спокусив, щоб пішов на бутин. Але від якого бутину? Від останнього у Фоки, чи від давнішого, панського? Так, так від давнішого. Він саме мав женитися. Василинка, солодкість в очах, у колінах також. До шлюбу, весілля на конях, поїхали юрбою до Криворівні, по дорозі…

Мандат кинув оком від спогадів до берегів Ріки. Підвівся, поправив кєрмою дарабу.

Дурню, круглий пузатий дурню, погано, зовсім погано! В думах не уперед пливи, не перед собою, не до весілля, не до танців, бо так доїдеш до бутину, до чортового роздоріжжя, а потім аж сюди до Прута. Не так, повертай назад: крр-крррові-кррвій — Так. Про що б це згадати? Як він побачив Василинку через вікно. В поясі стягнута крайкою, немов оса, але вона не оса, а бджола медоносна. Повернутись, негайно повернутись. І то бігом! Покинути дарабу на березі. Залишити її чортові і пішки по березі до хати. Ні, не повернутись, це вже зачинено назавжди. Потрапиш у пастку, як багато опришків, як не один убиця, що летів на мед, як метелик на вогник, а там під хатою день і ніч сторожа чигає. Не так, ще більше назад! Ще до того, як побачив Василинку, приходила інша. Побачив її підчас купання крізь гілки, від горла до живота щось ним пересмикнуло і щось з нього вихлюпнулось. Зараз же вискочити з дараби, доплисти до берега, покинути все, повертатись.

Знову зиркнув на похмуру воду. Хвилі рівні, потужні і темні, немилосердно несли міцну дарабу із щораз більшою швидкістю. Ґазда Онофрій з Межибродів, як рідний батько наказав: «воду не дражнити! Нехай гуляє, швидко і сміливо». Нехай собі гуляє, а я назад.

Ні про ту, ні про іншу я вже не згадаю, бо мені в животі обертається кєрма і живіт розірветься. Зречуся однієї й другої. Відмовлюся від присяги чортові. Назад, згадувати, як наганяли Іваниськові оленів під Дзембронею. Ах, це життя! М’яка темрява, м’яка хвоя під ногами, м’яке мукання самців на місці гону, бууа-бууа. Це воно, це мені потрібне! Не втікайте, замукайте ще раз… Ого! Вода зашуміла швидко, якийсь чорний берег наближався з правого боку, не те що Сокільська відьма, але, як би там не було, глибина, течія, скелі. «Не забирай сили, хай гуляє! швидко і сміливо». Він не опирався воді, дозволив понести себе течії, аж похилився вперед. Під самою Скелею він легенько торкнуся води кєрмою. Вода захихотіла: «гараз-гаразд, досить». Підняв кєрму високо, більше не торкався води, проплив плавно.

Та що мені там скелі, що мені течії, що мені чужина. Назад, назад! Де ж ті самці на місцях гону? Нехай ще раз замукають…

Знову згадувати не зміг, бо ось новий страх. Світла, віддалені світла. Шукав недавньої втіхи, та знову йому до вуха заскреготів Панцьо: «вчися, вчися».

Добре, мій беззубий дідусю, сирото старенька. Вчитися це добре, навіть з розбитої дараби є чого навчитись, але ось так здалеку побачити стільки світла, стільки чортівських очей… Вам легко казати, ви світовий волоцюга, ах, якби ж ви були тут зі мною… Це, мабуть, голова Буковини так очима глипає, Чернівці, якось так це називається… Чернівці, ніби це чорне для відведення очей, а світлами так коле, як шпильками. Звідти слідкують, там чигають стражі, жандарми, кримінали, шибениці. Ах, якби ж це така чорнота, як з чорного Черемоша! Там безпечніше, ніж у животі в матері.

Він кілька разів перехрестився. Світла наближалися, кололи його по цілому тілі. Не налякаєте мене, назад! Де б почати? Оленів уже не почує, але далі, ще далі назад, ага, перша коляда, коли вона прийшла з Криворівні на Бистрець. Дідусь Базьо навчив їх всіх співати, старим пригадав, молодих натренував. Якийсь сивий старий із бакенбардами посміхався солодко, це «старший брат», старий Матарга. І чуєш-чуєш, сам Фока співає: «Ой, добрий вечір до сеї хати, Чи дозволите козі скакати».

Мандат заспівав, його ноги підскакували, але при різкому повороті дараби він заточився. А тут ще й світла все ближче.

Святий Миколаю-спасителю, втікати назад, втікати. Це не світла з міста, це колядники з вогниками,