Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

його втиснули тальби, то переконалися, що він живий. Та й він сам у цьому швидко переконався. Він помітно ослаб, але вижив, затиснутий поміж розв’язані, досить поступливі колоди останньої тальби, до половини тіла у воді. Попри все те, що був стиснутий і промоклий, він нічого собі не пошкодив, а навіть не поранився. Міг рухатись, похапцем хапав повітря, швидко оживився. Почув за собою шепотіння: «Забитий, але трохи живий». Перелякано зірвався, але відразу ж осунувся на тальбу, та не зімлів знову, повільно розглядався. Він лежав у затоці Ріки, його оточували сільські люди. Він їх добре розумів: це зовсім не чужина! Навколо ліниво плавали колоди із розбитої дараби. Він глянув позад себе: Сокільська скеля стирчала досить далеко. Ані сліду розлупленої гузиці. Якась рожева хмарка догасала на її голові, немов вінок: «Бачиш, як я можу». Сонце заходило, боліло все тіло, але головою крутив нормально. Похапцем, але детально вивчав берег: жандармів не було! Жодної шапки, жодної поліційної бляхи. Заспокоївшись, він поліз за пазуху: згорток з папером був не пошкоджений, не замочений. «Ах, який розумний той дідисько, а я його лаяв, от мені за це кара».

Сільські люди ні про що не запитували, так немов про все знали. І він, пам’ятаючи про попередження Панця, нічого не запитував, взагалі не озивався. Хіба-що запитував поглядом, бо люди самі сказали йому, що він опинися на березі села Межиброди, на Буковинській стороні. Деякі вже ловили колоди на мілині і притягали їх до берега. Інші обмацували Мандата. Переконалися, що він не поламаний, та все ж взяли на руки, занесли до сусідньої хати і поклали на ліжники за піччю. Відразу ж баби розтерли йому потовчене тіло розігрітим маслом, потім відстригли у нього кілька смужок волосся, довго варили їх у горщику в воді, щось бурмотіли, потім дали йому попити тієї води. Йому відразу полегшало. «Ні, це не чужина».

Він так за піччю пролежав кілька днів, нарешті отямився, але й надалі не озивався. Почув, як баби шепотілися: «Такий милий цей білий хлописько, але онімів, сирота. Наче з могили повернувся».

За кілька днів прибережні люди з Межибродів, що зналися на сплавах, збили йому нову дарабу. І ще й як! Краще, ніж він сам, міцніше, щільніше, навіть якось красивіше. Баби його помили, поголили, вичесали, дали йому чисту сорочку, чисті штани, висушили і почистили кептар і сердак. Він міг плисти далі. Адже лише їжа впала у воду і пропала, хоча шкіряний мішок з борошном зберігся. Ґазди хати у Межибродах, старий Онофрій і жінка Калина, приготували йому нову їжу. Більше, ситнішу і смачнішу. І солонину жирнішу, і огірків ціле барильце. Але ж це огірки! І хліба житнього буханку, як стіл. І якусь кашу, і ще сушеницю і барильце горілки. Мандат взагалі не поспішав. Хто б поспішав на погибель і в чужину? Тимчасом почали падати рясні травневі дощі, Ріка набрала. Врешті-решт потрібно було вирушати. Все йому приготували, і Мандат, відпочилий, відгодований, а навіть приодягнений, як пан чи найголовніший кєрманич, вийшов бадьоро на берег, несучи пузо поперед себе. Вперше котрийсь з молодиків не витримав і запитав: «А ви звідки?». І відразу ж захотілось і наступному, теж запитав: «А ви куди?». Лише ґазда Онофрій буркнув на обох: «Агій! Чого питати, і так бачите».

Бачили і знали, але що? Мандатові було соромно, що він за їхнє добре серце не відкрив свого серця. Та сказав їм принаймні одне: «Я — Петрисько, це запам’ятайте, і дай вам Боже за все». В нагороду за це ґазда Онофрій ще порадив чемно, тихо: «Послухайте, Петриську, і запам’ятайте: воду не дражніть! дарабу не стримувати, не забирати їй силу! Нехай гуляє! Швидко і сміливо!».

Мандата осіяло: швидко і сміливо. Які ж це люди, мудрі і шляхетні, зовсім не чужина.

І знову поплив Мандат далі, дещо втішений, але знову сам-самісінький. Сплав був рівний, але сильно набухла Ріка відразу з такою швидкістю підхопила дарабу, що закинула її вихором поміж Кутами і Вижницею і вихором помчала далі. І хай би там цілі кордони з військових сторожували, і хай би там упоперек Ріки поставили запору, дараба розбила б загорожі, погромила б сторожу. Мандат зовсім забув про те, що збирався зійти в Кутах, навпаки, тішився: вільний шлях, на щастя. Переможно співав:

Ой украв бих три баранці, четверту ягницю,

А на мене вже чекає в Кутах шибениця.

Шибеничка старенькая, линовки новеньки,

Та коби си покаяли старі та й маленькі.

З дороги, шибенице! Геть! Щез той дурний край, той тісний світ поміж темницею в Сігеті і шибеницею в Кутах! Свобода!

Та щойно Кути зникли з його очей, щось йому зашепотіло із вітру і заскрипіло від дараб: Буде тобі свобода, буде тобі щастя. Це ще не кінець. Бо хто ж призначений для пекла, якщо не такий? Безкарність! Це перша перепустка до пекла. Такий, що не лише убив, але що з ним і Сокільська скеля не впоралась. Такий, котрому шляхетні ґазди прислуговували, як панові, такий, що продасть собі дерево і торби грішми наб’є. З такого сало капатиме просто в рот чортові. Такий буде смажитися разом з війтами і з безбожними багачами там внизу, під землею.

Він перестав перейматися чужиною, піддався долі.

З чужини чи не з чужини, а туди на дно пекла дорога однакова. Нехай води несуть його, куди хочуть, і так до чорта занесуть. Він плив, як приречений, ледь торкаючись кєрми. І так найкраще. Щоб бути добрим кєрманичем, нічого не бійся, лише вір у чорта і він тебе виведе на гладке. Кєрманицька майстерність в тім і полягає, щоб продатися чортові, щоб бути його підданим. І якби він під Сокільською скелею піддався чортові, то не розбився б, ні!

Мандат розлютився:

— Тепер я вже чорта найманець, справжній чортовий син, це гірше, ніж курвин син. Це огида для всієї землі. На такого ще здалеку пси гавкають. І навіть лиси. На такого коти фишкають, всіляке живе створіння чує його сморід, верещить на нього, як ластівки на яструба, всі його дзьобають, як все птаство пугача. Чортової курви син.

Він бив себе розпачливо і люто по голові:

— Це той старий, помічник чорта, мене спокусив. Я хотів висіти, я просто прийшов зголоситися на шибеницю, добровільно, аж з Льодової Баби. А він, як чорт, до чортівської роботи і до дараби запріг мене. Чорте, любий мій пане, чорте — майстре всіх майстрів, я служитиму тобі