Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

ж він насправді говорив? Прямо нічого не сказав, а лише одурманював та лякав. І через все це я проскочив Жаб’є. А треба було зупинитися, розпитати. Але ж окрутив мене той хитрий старий! Постійно боятися, це гірше, ніж шибениця. Краще швидкий кінець, але кінець. Коли я вже точно дізнаюся, що дідуган мене обдурив, то — нехай бережеться, хай не бреше, хай не обманює! І хай признається! Та мара щербата, смердюх огидний, ропуха ядовита, кого він обслинить, той пропав…

У помсту за свою послушність, за страхи і за зусилля, він розізлився на Панця. Живіт його потрясався, серце бухкало, він виявив, що має серце. Хвилі були спокійні, а в голові шум і гудіння. Він давав їм вихід у лайці. Лаявся тим завзятіше, чим більше віддалявся від Панця:

— Ти, морда щербата, ти жабо, наслана чортом, ти ганьба роду людського, ну почекай! Потрапиш ти в мої руки… Я зійду у Кутах, розпитаю детально, і будеш ти…

Водяна течія несподівано стала сильнішою, дараба заскрипіла, помчала швидше. Ще раз і вдруге вода лагідно хлюпнула «буль-буль», а потім почало діятися щось дивне. Мандат побачив зліва від себе досить далеко чорну скелю без стеблинки зелені, бридку і голу, на половину розрізану, як гузиця з великою діркою. Це вона, Сокільська відьма, що гузичною скелею покривляється сонцеві! Вона здалеку притягувала без милосердя, зростала, і Мандат зрозумів, що це не жарти. Перестав лаяти Панця. Випростався і вхопився за обидві передні кєрми. Спуск ставав все похилішим, вода бурчала, потім ричала, дараба нерівномірно розхиталася, немов клацала зубами. Однак рвалася все сильніше на скелю, аж вітер свистав коло вух. Скеля наростала, заступала світ. Від неї повіяло холодом, немов з глибини землі. Ріка звужувалася, до того ж тільки під скелею ставала глибшою, а коло правого берега — плиткішою. Вся течія летіла просто на скелю. Переляканий Мандат безпорадно смикав кєрмами, щоб обійти її справа.

Щоправда, там, справа, мілина, можна застрягнути, він точно застрягне. Навіть можна розбити дарабу, що розігналась до великої швидкості. Але все ж краще, ніж влетіти з усієї сили просто в гузицю Скелі. Хвилі щораз буйніші, щораз сміливіші, вони, мабуть, прямо штовхали його на Скелю. Биті кєрмами, вони гарчали, і врешті гавкали на нього усім стадом. Мандат ошалів, бив кєрмами по горлах хвиль, посік їх дрібненько, збив стільки піни, що плив неначе по сметані. Дараба зникла у піні, хиталася, тальби жалібно стогнали, врешті ліниво перехилилися вправо. Мандат видихнув, йому здалося, що він виграв.

А треба знати, що ретельним, не кажучи вже про великих кєрманичів, і в голову не прийде, щоб нещасною кєрмою боротися із сильною течією, чи щоб смикатися всупереч розбурханій воді. Бо від усього цього тільки сама дараба втрачає швидкість, а навіть стає безвольною, втрачає перевагу над водою. Потрібно навпаки, кєрму попустити і лише слідкувати, щоб дараба, ковзаючи по воді, набрала швидкості більшої навіть, ніж вода. Її сила виросла на силі води, та тепер вона тут наказує. Нехай ковзає швидше, щораз швидше, нехай пережене воду! Тільки в цей спосіб, а потім вже одним помахом кєрми може відбитися від неї, коли тільки захоче. Бо коли Ріка підпливає під Сокільську скелю, то якось тихне, побожно замовкає, немов злякалася. І тоді дараба із сміливим розгоном покаже, що уміє.

А що ж зробив Мандат? Замість того, щоб причаїтися, як старий Кочерган, як молодий Савіцький, як кожен знаючий кєрманич, котрий вдаючи, що слухає шепотів відьми, ніби-то пливе верткою глибиною прямо в дірку, але в останню мить, на найбільшій швидкості — але не далі, як на ширину долоні від Скелі — відштовхнеться кєрмою і «бувай здорова відьмо або лусни», Мандат і так вже досить злий, розгнівався і збунтувався проти Скелі. Коли з утроби Скелі вилітав холодний шепіт за шепотом, а ці шепоти злітали і спадали зверху все далі, неначе розмножувалися і сипалися чорні павуки, Мандат замість того, щоб тихо помолитися, як не один кєрманич, викрикував аж відлунювало по прибережних селах: «Ти відьмо, ти мене будеш до своє гузиці затягати? І шепоти попускати з гузиці? Я тобі зараз покажу!» — У водяній пастці він розлютився, як вовк у залізному капкані. Проти вод він також збунтувався. Яся Томашевського обзивав, що той пишносрака, а сам так розпишнився перед водами: «Ви на мене? Ви дізнаєтесь, хто я такий! Я вас розхлюпаю так, що з вас тут тільки болото залишиться!» — Він так шмагав кєрмами хвилі по чубах, що дараба заскавучала, тріснула і відскочила до правого берега. Відскочила якось так, як під кінець світу, коли вся земля розгориться, а з того й води закиплять. Головна Риба, коли їй надто запече, відіб’ється від води і вискочить на берег. Він такої швидкості, від скоку і раптової зупинки навіть Головна Риба, якщо занадто вигнута, то могла б тріснути. А що ж казати про дарабу? Вона тріснула по середині. Пошкоджена таким чином, просто безвольно покинута каліка, вона змарнувала весь розгон.

Але цей скачок — ще не кінець. Бунтувався Мандат, то збунтувалися і води. Одним хлюпком вони відплили до Скелі, стрельнули аж під саму дірку, а потім крученим-вигнутим виром затягнули до себе безвладну дарабу, немов засмоктали її. Тепер вже він міг махати кєрмами, скільки б забажав, а все дарма. Коли дараба вигнулася кутом у найвужчому місці Ріки, то передні тальби, які або засмоктував вир, або зіштовхувала нова вода, що безперервно напливала зверху, і які були наполовину відірвані від задніх, в один момент наскочили на Скелю і почали накопичуватися, ніби вишкрябувалися на неї. Мандат гадав, що дараба, стаючи дибки, повністю розірветься по середині, врятувався, відскакуючи на п’яту тальбу, але передні колоди, які все ще не відірвалися, смикнули ще раз і ціла дараба вирушила на Скелю. Втікаючи все далі, Мандат скочив на шосту, потім на сьому тальбу. Накопичені колоди із розбитих тальб вже падали вниз зі Скелі. Ніби на щастя, прив’язана міцно сьома тальба стала дибки і, хоч відкинула Мандата на останню тальбу, та закрила його від навали колод, що зсипалися. Та втекти він не встиг. Сьома тальба, переважена наваленими колодами, вигнулася дозаду, вхопила його, затиснула, відпустила на мить, та знову повалила і затягнула поміж розв’язані колоди. Бовтаючи ним весь час у воді, вона його приколисала. — Остатками світла в голові він подумав: «Кінець! Чорт піймав мене, нехай того старця теж ухопить». Йому потемніло в очах.

Коли його звільнили з защібки, в яку