Ахмед Салман Рушді - Джозеф Антон

Він заповів її своєму єдиному синові Анісові, а Аніс Рушді перед смертю подарував її своєму єдиному синові. Цей будинок реквізував уряд штату Гімачал-Прадеш відповідно до Акта про переміщених осіб, який дозволяв Індії забирати майно кожного, хто осів у Пакистані. Та він не осідав у Пакистані, тому будинок відібрали у нього незаконно. Віджей Шанкардасс відстоював його інтереси і в цій справі, та попри те, що було доведено Анісове право власности на це нерухоме майно, його особисте право на успадкування цього будинку поки що не визнавалося, й уряд Гімачалу заявляв різко, що не «хоче світитися з прихильністю до Салмана Рушді».

Мине ще один рік, аж поки старанному помічникові Віджея вдасться знайти прихований документ, у якому високопосадовець уряду штату Гімачал дав неправдиве свідчення, заприсягнувшись у письмовій формі у тому, що Салман Рушді є громадянином Пакистану. Проте Салман Рушді ніколи не мав іншого громадянства окрім індійського й британського. Неправдиве свідчення — це серйозний злочин, який мав своїм наслідком невідворотне ув’язнення, тож одразу після звістки про наявність на руках у Віджея Шанкардасса цього документа вони дуже швидко стали надзвичайно поступливими. У квітні 1997 року будинок у пристойному стані перейшов у його власність, з нього вибрався незаконно поселений урядовець і передав Віджею від нього ключі.

Найліпшими відгуками про «Прощальне зітхання Мавра» стали відгуки його індійських друзів, які зв’язувалися з ними після прочитання тепер уже дозволеної книжки й питали, як йому вдалося написати її, не побувавши в Індії. «Ти, мабуть, таємно пробирався, еге ж? -питали вони. — Тихенько приїхав і все достеменно вивчив. Бо як же ти міг про все це знати?» Після цього його обличчя розпливалося у широкій усмішці. Найбільше він переймався, що його «роман про вигнання» читатиметься як книжка іноземця, не пов’язаного з індійською реальністю. Він думав про Нуруддіна Фарагу, який, хоч куди би його закинула доля, завжди мав у своєму серці Сомалі, й тепер він також дуже пишався, що зумів написати книжку з власним поглядом на Індію, що також завжди була з ним.

Деякі з рецензій виявилися найприхильнішими за все його життя і були підтвердженням того, що тривала мовчанка не вибила його з письменницької колії. Відбулося невелике турне на підтримку роману в США, проте доволі дороге. Мусив найняти невеличкий літак. Американська поліція наполягала на певному рівні безпеки, тому звернувся за послугами до приватної фірми на чолі з досвідченою в цій справі людиною на ймення Джером Г. Ґлейзбрук. Сонні Мегта був настільки щедрим, що покрив більшість витрат, хоча свій внесок зробили і місцеві організації, і він сам. У турне разом з ним поїхав також Сонні й організував розкішні вечірки у Маямі (де кожен, здавалося, писав трилери і де Карл Гаясен після того, як він попросив його розповісти про Маямі, глибоко вдихнув повітря й проговорив дві години, давши швидкісний майстер-клас з флоридських політичних шахрайств), а також у Сан-Франциско (на яких побували Чеслав Мілош, Робін Вільямс, Джеррі Браун, Лінда Ронстадт і Анджела Девіс). Ці літературні заходи певною мірою мали дещо потайний характер, коли запрошеним до останньої хвилини не казали про ім’я письменника та про місце проведення гулянки. Охорона вдавалася до обшуку навіть знаних людей Маямі і Сан-Франциско, вважаючи, мабуть, що хтось із них міг спокуситися на винагороду за виконання наказу аятоли.

Вони із Сонні навіть викроїли трохи часу для вихідних у Кі-Весті, де до них приєдналася Ґіта Мегта, яка мала здоровий вигляд і знову була бадьорою і дуже говіркою. Він думав про це незвичайне і дороге турне на підтримку книжки як про мовчазне вибачення Сонні за спричинений ним клопіт під час публікації «Гаруна і моря оповідок» і дуже тішився, що колишні образи забулися. Наступного дня після повернення до Лондона його роман «Прощальне зітхання Мавра» був удостоєний Британської книжкової премії «Золоте перо» в номінації «письменник року». (Премію в номінації «книжка року» одержала Делая Сміт, яка у своєму слові з нагоди вручення премії говорила про себе в третій особі: «Дякую за присудження премії книжці Делаї Сміт».) Зала вибухну-ла оваціями, коли оголосили про вручення премії Салману Рушді. Мені не слід забувати, що є також Англія, яка на моєму боці, сказав він самому собі. Через постійні нападки на нього з боку всіляких газет, які він подумки називав «Дейлі інсалт[214]», про це легко можна було забути, однак робити цього не слід.

А в будинку на Бішопс-авеню до життя з поліцією йому звикалося нелегко. На ніч поліцейські замикали двері, проте ніколи не відмикали їх уранці. Вони обов’язково засували штори, проте ніколи їх не відсували. Стільці, на яких вони сиділи, ламалися під їхньою вагою, а дерев’яна підлога у передпокої аж стогнала під їхніми важкими кроками. Настала сьома річниця фетви. Жодна із британських газет не опублікувала якогось доброзичливого чи прихильного матеріалу. Це ж бо стара й нудна історія, у якій, здається, нічого не міняється; яка ж це новина? Він написав статтю для «Таймс», намагаючись довести, що фетва своєї мети не досягла, навіть якщо й залишалася чинною: не вдалося заборонити ні книжки, ні самого автора. Він розмірковував про добу страху й самоцензури, яка розпочалася фетвою; про те, як видавництво Оксфордського університету відмовилося включити уривок з «Опівнічних дітей» до посібника з англійської мови на тій підставі, що він сприймається «неоднозначно»; про засудження на вісім років єгипетського письменника Аллаа Г амеда (разом з його видавцем і друкарем) за роман «Прогалина у свідомості людини», який визнали таким, що таїть небезпеку для соціального миру та національної єдности; про те, як західні видавці наввипередки закликали уникати текстів, що містять бодай натяк на критику ісламу; тож він так розмірковував і не вірив власній статті. Авжеж, він досяг кількох незначних успіхів, однак справжньої перемоги не здобув.

Намагався далі говорити з Елізабет про Америку. В Америці їм не довелося б жити з чотирма полісменами й постійним нагадуванням про купу грошей, витрачених державою на людину, котра нічого доброго не зробила для цієї держави. Вони вже відчули смак свободи впродовж останніх кількох літніх вакацій, і їм би мати більше такої свободи. Як тільки він починав говорити про це, вона насуплювала грізно брови й мовчала. Почав підозрювати, що їй лячно виходити на свободу, принаймні з ним. Вона почувалася у безпеці тільки у захисній бульбашці. Коли ж він хотів вийти з цієї бульбашки, вона дуже неохоче погоджувалася на такий крок. Уперше (о жах!) він