Ахмед Салман Рушді - Джозеф Антон

убити містера Рушді? Посланець аятолера? Може, виконував, як його, фатсо? Бідолашний водій тільки хитав збентежено головою. Він не знає чоловіка, якого вдарив. Він простий водій і не знає про жодне фатсо? Нарешті поліція повірила йому і відпустила.

Контейнери вантажівки ущерть були наповнені свіжим органічним добривом. «Бачиш, — сказав він Зафарові й Елізабет дещо істерично, — нас мало не вбив цей кузов гівна? Ми мало не померли під купою гною?» Так, саме так і могло статися. Переховуючись від професійних убивць майже впродовж семи років, він і його найближчі люди ледь не зустріли смерть під потужною лавиною лайна.

У лікарні ретельне обстеження показало, що з усіма все гаразд. Його рука не зламана, лишень сильно забита. Він зателефонував Родні Голлу, який сказав, що вже виїжджає за ними, проте це означало: він тут з’явиться аж за дві години. Тим часом набігли численні журналісти. Медики робили все можливе, аби навіть близько не підпускати журналістів, відмовляючись від будь-яких коментарів про те, хто проходить чи не проходить лікування в їхньому стаціонарі. Проте журналісти знали те, що знали, й вешталися неподалік. «Якщо хочете, можете залишатися у нас, допоки приїде ваш товариш», — казали їм лікарі й медсестри. Тому вони залишалися у палаті невідкладної допомоги, уважно поглядаючи одне на одного, ніби заспокоювали себе, що вони насправді всі тут разом.

Родні примчав без зволікань, стурбований й уважний. Представники преси все ще тут, сказав він, то що нами робити? Просто пройдемо повз них, дозволивши їм кілька разів клацнути?

— Ні, — сказав він Родні. — По-перше, я не хочу, щоб у завтрашніх газетах з’явилася моя фотографія з побитою фізіономією і рукою на перев’язі. По-друге, якщо я поїду у твоєму авто, то вони одразу здогадаються, де я зупинюся, й усе Різдво — котові під хвіст.

— Я можу взяти Елізабет і Зафара, — запропонував Родні, — й зустріти тебе за кілька миль звідси на південь. Ніхто не знає, як виглядає Зафар і Елізабет, тому ми вийдемо, не привертаючи уваги.

Доктор Джонсон, ґречний молодий лікар, який оглядав їх, запропонував свій варіант.

— Моя автівка на стоянці для працівників лікарні, — сказав він. — Преси там нема. Тому я зміг би вас підвезти до друзів.

— Буду вельми вдячний, — сказав він. — Якщо це не завдасть вам клопоту.

— Жартуєте? — сказав доктор Джонсон. — Це, мабуть, найпам’ятніша подія, що ставалася коли-небудь у Мільтоні.

Будинок Родні стояв на невеликому мисі одразу біля напівпустельного піщаного узбережжя, оточений евкаліптовим лісом, і був саме таким, як він і обіцяв, — геть відлюдним. Їх дуже тепло приймали, пригощали вином і смачними наїдками; вони читали книжки вголос, прогулювалися й спали, тож потрохи шок від транспортної пригоди минався. На Різдво вранці плавали у Тасманському морі, потім сиділи за святковим столом на лужку. Він мовчав, пильно дивлячись на Елізабет і Зафара, й думав: «Ми всі тут разом. І треба ж такому статися! Але всі ми живі».

VIII. Містер Ранок і містер Пополудні

Тема завжди міняється, не раз казав він собі. Ми живемо у прискорений час, і тема розмови змінюється як ніколи швидко. Проте минуло сім років життя, сім років його п’ятого десятка, найліпших років кожного чоловіка, сім років дитинства його сина, яких йому не вернути, а тема не змінилася. Йому доводилося розглядати ці сім років не тільки як один з етапів його життя, але також думати, що й решта життя мине так само. З такою думкою дуже нелегко звикнутися.

Усі вони відчували якесь напруження. Зафар не до кінця розумів це втаємничення — А чи не міг би я запросити додому друзів? — а його справи у школі йшли досить-таки кепсько. Клариса здобувала авторитет у Раді з питань мистецтва, стаючи однією з її улюблениць, такою собі патронесою маленьких журналів по всій країні, тож він тільки тішився, що їй вдалося віднайти своє місце у світі; проте відколи вони посварилися через гроші, їхні стосунки погіршилися. Вони не стали ворожими, проте не залишилися дружніми також, і це його засмучувало. Елізабет ніяк не могла завагітніти і часто була не в гуморі. Пішла до гінеколога, і виявилося, що з різних причин їй важко завагітніти. Тепер разом із простою переміщеною хромосомою мусили давати собі раду і з цією проблемою; навіть якщо вона і завагітніє, то виникне багато інших небезпек після зачаття дитини. Вона ні на що не зважала.

Почався новий рік. Зателефонувала Керолайн Мічел і сказала, що у Сполученому Королівстві вже продали майже двісті тисяч примірників «Прощального зітхання Мавра» у твердій обкладинці. Проте в Індії цей роман спіткали негаразди. У Бомбеї партія «Шів сена» заявила про свій протест щодо її зображення в романі як «Осі Мумбая». Також кілька людей вважали, що не личить, аби один із героїв роману бавився опудалом собачати на колесах, що називалося Джавахарлал — ім’ям першого прем’єр-міністра країни. Шістдесятивосьмирічна письменниця-романістка, що писала мовою урду, Куррат уль-Айн Гайдер, авторка відомого роману про поділ країни «Вогняна річка», заявила, що такий зразок таксидермії тільки доводить «довічну непростимість автора». Внаслідок ось таких «суперечностей» індійський уряд зі своєю вже традиційною відданістю свободі слова зупинив імпорт книжки на митниці під надуманим приводом. Він зателефонував юристові Віджею Шанкардассу, тихоголосому чоловікові з високими принципам, а також одному із найвпливовіших правників Індії, і Віджей сказав, що якби вони змогли переконати індійських книго-торговців виступити разом з індійським видавництвом «Рупа», то вже невдовзі суд ухвалив би «припис про надання обґрунтування», й уряд мусив би підкоритися. Якийсь час керівник «Рупи» Раджан Мегра спочатку вагався, побоюючись, що протистояння з урядом недобре відіб’ється на його бізнесі, проте Віджей допоміг йому зібратися з рішучістю, і Мегра «зробив усе як потрібно». Щойно справу передали до суду, уряд відступив і зняв блокаду, а «Прощальне зітхання Мавра» надійшло до Індії й розповсюджувалося без жодних завад. На Делійському книжковому ярмарку зняття заборони на роман стало великою подією, «великою перемогою», тож він був вдячний Віджею. Проте «Сатанинські вірші» залишалися забороненими, а їх автор нев’їзним.

В Індії він мав клопіт з невеликим будинком у Солані, що у горах біля Шімли. Його дід по татові Могаммед Дін Халікі Деглаві, якого він ніколи не бачив, колись купив собі для літнього відпочинку від делійської спеки цю шес-тикімнатну кам’яницю хоча і на невеличкій ділянці землі, проте з чудовим видом на гори.