Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

мало стріляв москалів. Я намагався дипломатично на основі конституцій Союзу і України довести правомірність нашого прагнення вийти з-під влади Москви. Московити не розуміли ні моєї юридичної й міжнародно-правової аргументації, ні литовської етнічної і ніякої іншої, і розмова закінчилася тим, що я і Петров, розпечені до червоного заліза, прорекли одне одному: “Зброя, кулемет нас розсудить!!” — і розійшлися.

2. Звернення до голови АБН Ярослава Стецька

При іншій зустрічі з Литвином розмова зосередилася на союзниках українських національно-визвольних сил, і, зокрема, на українській діяспорі.

— Та її, — зауважив Литвин, — власне кажучи, не можна трактувати як союзницю. Вона — частина нас самих. Просто ми тут, а вони у вільному світі. Союзники — то он литовці, латвійці, естонці, потроху представники інших московських колоній.

— Створюється враження, що націоналістична еміграція втратила організаційні зв’язки з націоналістами України. Пробує їх встановити й провалюється, про це принаймні свідчить справа Добоша. А що коли б спробували зробити щось у цьому напрямку? — припустив я.

— Тобто ти хочеш сказати, що раз бандерівці втратили зв’язки, то чому б нам, молодшому поколінню націоналістів, не спробувати сполучитися з діяспорою?

— Так, — ствердно хитнув я головою. — Якщо не можна встановити обопільний зв’язок, то чому бодай не спробувати дати якийсь сигнал з нашого боку, наприклад, написати до неї якесь звернення чи відозву?

— Чудова ідея, Левку! Давай напишемо. А як передати?

— Юрку, ти маєш таку чудову пам’ять, то може б запам’ятав текст? Якщо ти спроможний пам’ятати всього Кобзаря, то, мабуть, запам’ятаєш і наш текст, га?

— Зможу запам’ятати. Проте подумаймо й над іншими способами передачі тексту на волю.

— Ну що ж думати? По-перше, важко знайти в’язня, який би погодився взяти текст і йти з ним через шмон на побачення. Побаченнями вельми дорожать і хто захоче ним ризикувати? По-друге, коли б навіть його і вдалося винести із зони, то кому там передати? Як шукати в Москві людину, якій можна б передати?

— Бачу, що доведеться таки мені самому братися за передачу тексту, — подумавши, сказав Литвин. — До звільнення ще півроку. Це довго, але раніше навряд чи хтось би передав текст туди, куди потрібно. Я сам занесу його в американське посольство. І коли текст буде у голові, то немає ризику, що він потрапить кадебістам.

— Який план роботи пропонуєш?

— Ти, Левку, пиши текст. Потім даси мені прочитати. Я висловлю свої зауваження, ти відредагуєш знову, і ми читаємо текст разом. І так доведемо його до потрібної кондиції.

— До кого звертаємося: до провідника бандерівців Ленкавсько-го, до східняцької Української революційно-демократичної партії (УРДП) в особі Гаєнка, до ООН чи до голови Антибільшовицького блоку народів (АБН), який провадить Ярослав Стецько?

— До Ярослава Стецька. Його посада інтернаціональна, але, як українець, він зорієнтується якнайкраще використати нашу відозву.

— До Стецька краще звертатися ще й тому, що ми не викличемо до себе незадоволення у середовищі бандерівців та мельниківців, а нам важливо у їхніх закордонних суперечках дотриматися нейтралітету.

— Від чийого імени ми звертаємося?

— Юридично ми не маємо права представляти будь-кого, бо нас юридично ніхто не уповноважував, але, знаючи настрої в’язнів, маємо моральну підставу писати від імени українських політв’язнів.

— Як ти дивишся щодо підписів?

— Юрку, я проти підписування нами. Твій підпис тебе відразу поверне в Мордовію на особливо суворий режим, а я також поки що не хочу туди переселятися. Зміст відозви має всіх переконувати в правдивості тексту, а анонімність завдасть роботи чекістам — і хай тоді розкопують.

— Гаразд, подумаймо над текстом.

— Подумаймо. Постараймося намітити тези, які я потім розвину на папері. Щоб ти запропонував?

— Слід написати, хто ми, про колоніяльне становище України, про нашу боротьбу за самостійність і про те, чого ми від Стецька хочемо.

— Добре. Ходімо у свої бараки. Розкладу на столі старі листи й конверти і під машкарою писання листа додому напишу чернетку звернення, — сказав я.

Ми попрощалися.

У моєму бараці було багато людей, то я, узявши листи й папір, пішов до школи і сів там писати “листа”. “Лист” починався з подяки голові Антибільшовицького блоку народів Ярославу Стецьку за велику організаційну й дипломатичну працю задля демократії та української національної справи. Далі йшлося про те, що після закінчення збройної боротьби за незалежність настала нова доба боротьби за ту ж мету мирними способами на основі норм міжнародного права та совітських конституцій, що національна свідомість інтелігенції більших культурних центрів, особливо Києва і Львова, посилюється, зростає обурення русифікацією та задушливою атмосферою безправности й приниження людської гідности. В умовах наростання патріотичної діяльности в Україні надзвичайно важливо активізувати про-українську діяльність серед членів АБН та держав-членів ООН.

“Ми, українські політичні в’язні характеризуємо політику Москви як імперську. І на доказ колоніяльного безправного стану України у складі московської імперії СРСР наводимо докази …

Ми, представники нової мирної доби борців за волю України, висловлюємо вам офіційну політичну довіру і доручаємо представляти наш рух у всіх можливих дипломатичних і громадських заходах…”

Разом з Литвином текст доповнювали й редагували, ховаючи уривками в різних місцях. Нарешті закінчили працю, вийшов добрий текст на дві сторінки стандартного паперу, які я заповнив дрібним скорописом. Назвали його “Зверненням до голови АБН пана Ярослава Стецька”.

Литвин вивчив напам’ять і розповів мені слово в слово. За три місяці, що залишилися до його звільнення, кілька разів безпомилково цитував мені текст. 1964 року Литвина звільнили.

Забігаючи наперед, розповім про нашу наступну зустріч з Литвином.

…Минуло багато років. Мене, а згодом і Литвина посадили вдруге і завезли в Кучино. Десь 1983 року нас із Литвином разом заштовхнули до “воронка” і повезли до 35-ої зони — в лікарню. Конвой трапився не злий, дозволив погомоніти, і Литвин розповів мені про долю “Звернення до Я. Стецька”.

Після звільнення 14 червня 1965 року він повернувся в рідне село Барахти Київської области. Незабаром поїхав до Москви, розпитав у знайомих про місце американського посольства та порядок охорони його совітською міліцією. Зумів непомітно шмигнути на подвір’я, а коли підходив до дверей будинку, міліціонер, як йому здалося, побачив його.

У посольстві розмовляв з ним якийсь відповідальний секретар. Литвин попросив чистого паперу, записав “Звернення” і хотів передати цьому секретареві. Секретар відмовився взяти текст, але погодився уважно вислухати. Литвин переказав слово в слово текст “Звернення”. Секретар уважно слухав і, як Литвинові здалося, “непомітно” записав усі його слова