Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Після звільнення питав своїх знайомих, чи не чув, бува, хто з них через радіо “Свобода” “Звернення українських політв’язнів до Стецька”. Ніхто не чув.
— А, може, ти, Левку, — питає мене, — щось чув про нього?
— Не чув. Та й не дивно, бо звільнився, а отже, і почав слухати “Свободу” аж через 12 років після створення “Звернення” і твого звільнення.
— Цікаво, невже його ніхто з українських націоналістів і московських дисидентів так і не чув?
— Ймовірно, що його й не передавали.
— Невже в американському посольстві зі мною розмовляв совітський шпигун?
— Цілком можливо.
— Вельми жаль, бо я заніс “Звернення” в посольство якраз після вбивства Василя Симоненка, невдовзі перед масовими арештами української інтелігенції 1965 року. У проміжку між цими українськими подіями “Звернення” політв’язнів було б дуже доречним.
— Мабуть, доведеться віднести цю нашу акцію до числа невдалих. А це ж була перша велика справді політична акція!
— Що вдієш, майже вся моя поезія і всі оповідання згинули. Повезло з найслабшим доробком — російськомовною частиною “Трагічної галереї”.
— Шкода.
— Нічого, я буду тут писати.
— Звідси майже неможливо передавати на волю.
— Однаково писатиму.
— У чекістське агентурне переведення.
— Хай і туди.
— Вони тепер більше нищать, ніж підшивають до справи. Хочуть, щоб після смерти від нас не лишилося й сліду.
— Сволота! — розлютився Литвин.
— Не лайтеся! — обізвався конвой. — Досить говорити.
Ми замовкли. І кожен поринув у спогади однієї й тієї ж спільної акції. Вона була перша. Серйозна. І, здається, невдала.
За порятунок євреїв — концтабір
Це поліцай розповідав мені в сьомій зоні 1963 чи 1964 року. Я саме повернувся з вечері, взяв у тумбочці 400-грамову алюмінієву кварту, пішов до бачка з окропом, набрав води, приніс, поставив на тумбочку, дістав з тумбочки скляну баночку з карамеллю, взяв штук п’ять-шість цукерок, кинув у кварту і почав колотити їх ложкою. Поступово вони розтанули, і окріп перетворився у солодкуватий напій. Дістав з тумбочки окраєць чорного хліба, аби доповнити вечерю.
Підходить поліцай Максим Правденко.
— Смачного вам, шановний добродію! — привітався й сів поруч на ліжко.
— Дякую! Ви вже закріпили вечерю?
— Закріпив. А тепер хотів би розповісти вам свою справу й спитати поради, чи не варто було б написати скаргу.
— Скаргу? З поліцаїв майже ніхто не пише скарг, а ви думаєте писати. Цікаво. Ну, розповідайте. Послухаю, потім порадимось.
— Я був заступником начальника районної поліції Дніпропетровської области. Взимку 1942 року німці наказали всім жидам з’явитися до школи, що поруч з районною поліцією. Жиди виявилися дивовижно слухняні і всі прийшли до школи. Вона була триповерхова. Їх розмістили по класах і поставили знизу варту з одного німця і двох поліцаїв в одній зміні. Вони переночували у школі і наступного дня мені і ще двом поліцаям наказали вивести їх за місто на річку. Взяти сокири й ломи, прорубати широку смугу поперек річки, німці їх розстріляють, а ми маємо зіпхнути їх у воду під лід. В останню хвилину, — продовжував поліцай Максим Правденко, — коли колона вже покинула школу і пішла містом, двох німців, що мали постріляти жидів, відкликали і наказали йому з двома поліцаями самим розправитися з жидами. Вручили одному поліцаю цинковий ящик з автоматними патронами, а штук десять сокир і ломів всунули в руки жидам і наказали йти за місто на річку. Жидів було разом з дітьми і жінками 1200 чоловік.
Коли їх виводили зі школи й шикували в колону, німець командував, куди йти, то звертався більше до жидів, ніж до поліцаїв. Люди бачили, що ми просто виконуємо його команди. Потім німця не стало. Вони бачили трьох озброєних людей у поліцейській уніформі і колону бранців, що мовчки сунула вулицями міста. Мешканці міста прохукували шибки й дивилися, як повільно сунуло з міста все жидівське населення району. Часом стояли у хвіртках і мовчки дивилися на цю сумну ходу. Час від часу по вулиці хтось вигукував: “Це вам розплата! Туди вам і дорога!”, або “Це вам за Соловки!”, “Це вам за колгоспи й голод 1933 року!” і подібні звинувачення.
І сьогодні я дивуюся, як мені не прийшла думка їм підказати, щоб вони розбіглися. Хоча також був ризик, бо коли б німці довідалися, то розстріляли б мене. А люди повільно йшли до річки на страту, змирившись зі смертю.
Я відвів їх кілометрів за три від мосту і наказав прорубувати поперек річки ополонку з півкілометра завширшки. Вони рубали лід, ломами заштовхували крижини під лід, готуючи собі могилу. Решта людей стояла великою юрмою й дивилася на те. Метрів за сорок на льоду з одного й другого боку стояли з автоматами поліцаї. Я підійшов до одного й питаю: “Хочеш брати гріх на душу?!” “Нащо німаки перевалили все на нас?” — відповів той.
Спитав другого. “Воно, — каже жидів убити, — це невеликий гріх, але все-таки хай би це краще самі німці зробили.”
Тоді я підійшов до жидів і кажу: “Я вас усіх відпущу живими, але мусите мені поклястися, що жоден з вас не повернеться до свого помешкання, по-друге, просто звідси підете на південь, а там далі — хто куди. Їдьте кудись. Ховайтеся по селах. Рятуйтеся, але ніколи не кажіть, що я вас відпустив. А зараз буде так: ми всі троє будемо стріляти короткими й довгими автоматними чергами. Стрілятимемо довго, заки не вистріляємо півтори тисячі набоїв. А ви ніби тікатимете в тому напрямку в ту он діброву, що за півкілометра звідси починалася на правому високому березі річки, а вже за дібровою розходьтеся. Не бійтеся. Ми стрілятимемо вверх над вами. Мусите лишити якісь дрібні речі уздовж біля прорубу, бо ми ж
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.
