Левко Григорович Лук'яненко - З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко

недосконалість знання української, а через зовнішній чинник — моду писати по-російськи, бажання бути таким (не гіршим), як твої табірні колеги-російські поети.

— Може, Левку, ти й маєш рацію.

— Ти мене дивував своєю пам’яттю — пам’ятати всього Кобзаря, напевно, половину Лесі Українки, Франка, Лєрмонтова — це треба мати феноменальну пам’ять!

— А мені здається, що це так просто.

— Ні, це не просто. І якщо ти знаєш напам’ять всю основну українську поезію, то це означає, що ти маєш величезний запас українських слів, отже, й сам міг би писати вірші українською мовою, — переконую його.

— Я раніше не надавав цьому великого значення, — задумливо мовив Литвин. — Наші дискусії показали прямий зв’язок мови з боротьбою за незалежність, і я перейду до написання віршів українською мовою. Не зразу. Поступово. Ми з тобою уже обговорювали і з’ясували для себе, що мотивація обґрунтування необхідности самостійности України може бути різна за змістом і, так би мовити, в різних об’ємах. Ти казав, що самостійність необхідна з таких і таких мотивів і перераховував їх. Для мене досить одного мотиву: незалежна Україна припиняє експлуатацію Москвою своїх природних багатств, спрямовує їх на свою користь і забезпечує українцям значно кращі достатки. Уже одне це варте, щоб боротися за незалежність. Об’єм цих вимог менший, ніж ти викладаєш, але цілком достатній для вступу у боротьбу проти імперії. Проблема мови у моєму уявленні не мала великого значення. Мова не була мотивом до боротьби. Мені було достатньо економічного мотиву.

— Самостійна Україна потрібна для того, чи, точніше кажучи, не для того, щоб нагодувати українців. Вона потрібна, аби в українцях зберегти українську сутність. І не тільки зберегти, а й відродити ті національні риси, які за період колоніяльного рабства спотворені чи й зовсім втрачені. Мова — найважливіша риса нації, тому вона є метою і водночас знаряддям боротьби за самостійність.

— Хіба моя аргументація самостійности України стає слабшою від того, що я викладаю її російською мовою?

— Ні, не слабшає, коли говориш з московитами, але зовсім не годиться для розмови з українцями. Ти ходиш до російських поетів, що час від часу збираються біля шкільного “грибка”. Що ви там обговорюєте?

— Читаємо свої нові вірші, якщо хтось написав, обговорюємо їх, поезію, що друкують у московських літературних журналах. Мені цікаві ці зустрічі. Це ж поети, що незадоволені комуністичною владою. Вони намагаються так писати, щоб і не дати підстав звинуватити їх в антирадянській агітації і сказати щось критичне. Словесна еквілібристика, проте читачі радянські навчилися її читати і бачити те, що автор хотів сказати. Це частинка світу російської дисидентської поезії. Їхнє незадоволення комуністичною владою суголосне моєму настрою, і мені приємно з ними.

— Вони хочуть демократії?

— Так, вони проти комуністичної диктатури.

— Чи йде їхня демократія аж до визнання за Україною права на вихід з-під влади Москви і створення окремої держави?

— Ні. Про це заходила мова не один раз, і повсякчас вони кажуть: якщо знищити комуністичну диктатуру, тоді режим стане кращий і відпаде необхідність відокремлюватися, тому, мовляв, давайте разом поборемо комуністів і далі залишимося разом. Коли я вказував, що Московщина грабує Україну, вони вигадували різні викрути і закінчували тим же: залишаймося разом. Аби не загострювати взаємини, ми припиняли тему самостійности й переходили до естетичних цінностей поезії.

— Це, далебі, безпечний аспект поезії. Можна знайти багато віршів в українській, російській, польській чи ще чиїйсь поезії, що талановито відтворюють кохання чи стан поетичної душі. Такі вірші наповнюють і твою душу солодкими чарами високих почуттів та мелодійністю звуків. І все-таки інтереси людини не обмежуються цією поезією. І твої колеги російські поети не обмежилися ними. І до концтабору потрапили не за таку поезію, а за громадянську, чи вужче кажучи, за політичну позицію. Естетика української і російської поезії — різна. Поглянь, за що українці люблять Шевченка, Лесю Українку, Франка? Та, перш за все, за їхні українолюбні почуття. А росіяни за що люблять Пушкіна? По-перше, простий народ Пушкіна не знає. Його знає аристократія. Вона любить Пушкіна за його імперські почуття та витонченість літературного стилю. Отже, в українців і росіян різні естетичні смаки й різні ідеяли. Ти, прилучаючись до групи російських поетів, вилучаєш себе із творення української естетики і тим збіднюєш нашу інтелектуальну творчість. Ідучи до них, ти прилучаєшся до тисяч малоросів, що пішли були в російську культуру і своїми талантами її збагачували і європеїзували.

— Левку, ти говориш абстрактно, а в зоні справа конкретна: є кілька російських поетів і немає українських. Поезія різних народів може мати зовсім своєрідний зміст і своєрідне емоційне наповнення, але як вид людської творчости вона має щось спільне, як спільними для людей є нерви й мозок, відчуття болю і радости, і це спільне є цікавим об’єктом наших дискусій.

— Ось дивись, Юрку, для всіх українців само собою зрозуміло, що ми за демократію. Демократія — наш політичний ідеял. Навіть ті, хто вважає за необхідне запровадити диктатуру після проголошення незалежности, припускають її як тимчасовий режим на рік-два для швидкої нейтралізації ворогів, а потім перейти до демократії. І для них демократія — нормальний стан, диктатура — надзвичайний, тимчасовий, короткочасний. Отже, демократія — загальноукраїнський ідеял. Нещодавно я говорив із Сосновським. Знаєш його? З Новосибірська, учитель. Він у кінці дискусії сказав: “Я, як росіянин, не знаю, що таке демократія. Я можу бути або рабом, або деспотом — це нормальний стан взаємин між вищими й нижчими людьми суспільства”. Тому стихія народної свідомости московитів лежить в ареялі азіатської політичної культури, стихія української свідомости лежить в ареялі європейської політичної культури. Вони непримиренні, і тому жодна не може силою нав’язати невластиві їй форми політичного й суспільного життя. Тому боротьба за незалежність України — це й боротьба за європейську перспективу майбутнього розвитку українців.

Мозок московита спрямований не на те, щоб навести лад на своїй етнічній території, а на те, щоб розширювати межі імперії. В дусі Чингізхана загарбання чужих земель вони вважають своїм правом. Питання про несправедливість загарбання у їхніх головах не виникає. Якщо є сила загарбати, треба загарбати. Мислення обертається в площині співвідношення сил, а не в площині прагнення до справедливости.

Мені несамохіть пригадалося, як з місяць тому в курильні третього цеху виникла дискусія з ленінградцем Петровим. Було там два українці, литовець, цей Петров і ще один москаль, прізвища якого не знаю. Литовець сказав, що вже десять років шкодує, що