Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

що промовчала, перебула з ним ніч, так і не сказавши йому всього того, через що вони не можуть жити разом.

Але, вже написавши, вилаяла себе за боягузтво і, ткнувши невідправленого листа під білизну, на дно чемодана, заприсяглася собі, що наступного разу, як зустрінуться, скаже йому все сама у вічі. А вранці почався наступ, що відсунув ту наступну зустріч невідомо на який час.

Бровастий генерал, начальник медслужби армії, викликав її до себе в перший ранок наступу, коли навіть у них, за дванадцять кілометрів від передової, було добре чути суцільне ревіння артилерії, спитав, як себе почуває, чи вже все гаразд після невдалих пологів, і сказав, що тимчасово забере її від Рослякова. І вона їздитиме вже не по госпіталях другої лінії, як до наступу, а ближче до фронту: перевірятиме, як доставляють поранених з медсанбатів до передових госпіталів. Гадають, що там, унизу, все йде без затримок, але бувають затримки й там. Її вважають у них на евакопункті найбойовішою, от він і забере її спеціально для цього діла.

— Будеш ніби моїм особистим інспектором, хоч за штатом цього не належить. — Генерал насупив свої брови, але при цьому всміхнувся. — Якщо, звісно, не боїшся.

Таня не боялась. Навпаки, була рада. Після того послаблення, яке зробила собі сама, поїхавши з фронту родити, тепер не хотіла ніяких послаблень.

Мабуть, тому й заслужила похвалу свого бровастого начальника. Він взагалі хвалити лікарів не любив. Казав, що їм так і годиться — не шкодувати себе. «Хто бажає іншого, той не медик і даремно обрав собі на все життя справу, від якої залежить життя інших людей».

Наступ розпочався і безперервно тривав уже одинадцяту добу. Таня щодня кочувала туди й сюди, голосувала на роздоріжжях, їздила на попутних грузовиках разом з пораненими і сама, і в кабінах, і в кузовах на снарядних ящиках, і бувала в госпіталях, і добиралась до медсанбатів та полкових медичних пунктів, і бачила вбитих, і кілька разів сама попадала під обстріли.

Втративши дитину, вона душевно надломилась, і здавалося б, нове горе — неминуча розлука з Синцовим — мало зовсім звалити її, проте, навпаки, не звалило, а підвело з колін і поставило на ноги. І хоч вона й під час наступу так само думала про Синцова, про себе й Машу і про безвихідь свого становища, люди, разом з якими вона працювала, їздила, розмовляла, лежала під обстрілами, не помічали її стану. Її думки про саму себе були затиснуті в ній разом з усіма іншими справами, потребами й необхідностями і в цьому затиснутому, спресованому вигляді небезпечно існували, як та вода, що, перетворившись на лід і розширившись, може розірвати кам’яні плити, якщо не знайде іншого виходу.

Уночі, на четвертий день боїв, повернувшись до себе в санітарний відділ, вона за вечерею дізналася, що всього дві години тому вбито начальника аптечного складу Віру Петрівну, з якою раніше приятелювала навіть більше, ніж із Зінаїдою. І вбито не там, попереду, а в тилу, по дорозі з аптечного складу. «Юнкере», як уже геть смерклося, пролетів над дорогою і скинув бомби…

І, як то буває, коли раптом уб’ють когось, про кого зовсім не думаєш, що його може вбити, вона подумала про себе.

Уранці, коли встали і Зінаїді треба було їхати в одне місце, а їй в інше, вона дістала з чемодана свого ненадісланого листа Синцову, заклеїла його, надписала й дала Зінаїді:

— Нехай буде в тебе. Віддаси йому, якщо зі мною щось трапиться.

— Трапиться? — розсердилась Зінаїда. — А якщо зі мною трапиться?

— Прошу — значить, візьми.

— А що там у вас з ним скоїлось?

— Нічого не скоїлось.

Так і не сказавши, що в них скоїлось, все-таки змусила Зіпаїду взяти листа.

А вночі, коли вони знову з’їхались, Зінаїда, побачивши Таню, спершу кинулась її обнімати, наче вже не думала побачити живу, а потім ткнула їй назад листа.

— Цілий день сьогодні боялася за тебе через цей лист безглуздий. Не триматиму в себе. Погана прикмета. Чого це ти себе ховати надумала?

— Нічого я не надумала.

— А не надумала, то порви. Або я порву.

— Віддай!

Зрозумівши, що Зінаїда вперлася й не триматиме в себе листа, Таня поклала його в кишеню гімнастерки.

Після того як їй спало на думку, що вона може вмерти, а Синцов так і не дізнається про все, про що має дізнатися, порвати цього листа вже не можна було. «Якщо трапиться щось, все одно знайдуть при мені й віддадуть йому. Не розірве ж мене на шматки, так не буває», — подумала вона про себе, хоч добре знала про інших, що так буває.

Вона то забувала про листа, що лежав у кишені, то згадувала. А якось цілий день не могла позбутися цих думок, бо побачила Артем’єва. Їхала разом з пораненими в кузові на порожньому грузовику в тил, а він промайнув назустріч на вілісі.

Побачила його й подумала, що опинилася без вини винною не лише перед Синцовим, а й перед ним. Згадала, як у Москві взимку минулого року, коли він прийшов до неї, розповідала йому про загибель сестри. І як він, стискаючи кулаки і накульгуючи, метався туди-сюди по кухні, а потім, коли вона від’їздила, привіз на вокзал і віддав їй Машині плаття, щоб вона проміняла на їжу на барахолці в Ташкенті. Чомусь ті плаття, які він привіз їй тоді на вокзал, нестерпно було зараз згадувати.

Двічі за ці дні вона бачила серед госпітальних поранених жінок: радистку, котру з партизанського госпіталю привезли в армійський, щоб витягти небезпечний для життя осколок, якого не видалили при першій операції, і жінку, що підірвалася на міні, коли поверталася з лісу до себе в село. Не партизанку, а просто жительку, як вона про себе сказала, хоч потім, у розмові, виявилося, що вона і їжу партизанам носила, і зв’язковою бувала. Інша на її місці вважала б себе партизанкою. А ця — ні, не вважала, бо не була в загоні,