Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Радистка розповідала, як багато ешелонів з забраними на роботу до Німеччини проходило повз них залізницею.

Німці навмисне плутали, змінювали графік руху, ешелони з бранцями пропускали через небезпечну дільницю дороги, коли мав іти військовий, а військовий навпаки.

Одного разу через це партизани помилково висадили колію перед ешелоном з бранцями, і в перших трьох вагонах, що зійшли з рейок, загинуло кілька жінок. Та все одно серед усього цього лиха ті жінки, що залишилися цілі чи були тільки поранені, йдучи з партизанами до лісу, казали, що нехай краще так: мертвих не повернеш, зате всі, хто живий, в неволю не потрапили. А то яке б життя було там, у Німеччині? Хіба то життя?

— Ми тоді куди більше за них переживали, — згадуючи про це, розповідала радистка, і в неї на очах бриніли сльози чи то від спогадів, чи то від чекання нової зустрічі з хірургом; уже опинившись на Великій землі, було страшно лягати під ніж!..

А Таня, слухаючи її, болісно думала про жінку, яку теж погнали на роботи до Німеччини, і яка, може, теж колись їхала в ешелоні цими місцями, і про яку тепер уже, мабуть, до кінця війни ніхто не скаже, жива вона чи ні…

У госпіталях і медсанбатах, коли щодня кочуєш з одного в другий, чого тільки не наслухаєшся!

Учора в одному з госпіталів Тані неодмінно треба було поговорити по службі з провідним хірургом, але ту раптом посеред розмови забрали для невідкладної операції, і Таня пішла за нею до операційної. Там, на столі, з тяжкою раною в живіт лежав командир артилерійського дивізіону, молодий і, як сказали операційні сестри, неодружений. Перед тим, як йому дали наркоз, він перекочуючи з боку на бік спітнілу кучеряву гарну голову, в передчутті смерті, просив лейтенанта, котрий привіз його до госпіталю, щоб там, у полку, товариші не забули — подбали про матір. До останньої секунди, поки не заснув під наркозом, повторював: «Тільки про одне прошу, тільки про одне…»

І було в усьому цьому щось таке, що й жінка-хірург, яка робила йому майже безнадійну операцію, плакала, і медсестри плакали… А він так і не прокинувся — помер.

І Таня раптом з якоюсь гострою заздрістю до вмерлого, що межувала з відчаєм, подумала: «Отак би й мені в останню хвилину думати тільки про матір, а більше ні про кого. Щоб не було в мене нікого, крім матері, про кого думати».

Сьогодні вранці — на одинадцятий день війни, як після тривалого затишшя, напівсерйозно-напівжартома кажуть на фронті, — Таня одинадцятий раз поїхала вперед, тепер уже за Березіну, яку форсували вчора вранці. Весь учорашній день і цілу ніч війська, переслідуючи німців, ішли далі й далі, і тепер, там, за Березіною, вже було й кілька медсанбатів, і зранку мали розгорнутися два передові госпіталі, і бровастий Танин начальник, і Росляков, що не вилазив з передових госпіталів, вимагали, щоб, незважаючи на всі труднощі й небезпеку, котрі виникають під час такого стрімкого наступу, як цей, незважаючи на групи німців, що блукали по лісах, медицина не відставала, йшла впритул до військ, щоб поранені не лежали і ве чекали своєї черги, а вчасно потрапляли на операційний стіл. Учора на летучці, розсерджений кількома допущеними за день недоглядами, генерал, звертаючись до сумління медиків, кричав, що в медицині згаяний час — це втрачене життя… Та річ була не лише в сумлінні медиків, а в усьому тому складному ході евакуації поранених, який, коли б його накреслити на папері, був би схожий на годинниковий механізм з багатьох з’єднаних між собою великих і малих шестерень, що обертають одна одну. Але тільки весь цей механізм не було вкладено в маленький і компактний годинниковий футляр, а, навпаки, під час наступу розтягнуто на десятки кілометрів — від передових медичних пунктів поблизу переднього краю аж до санітарних залізничних летючок, що їдуть від станцій армійського постачання ще далі, до санітарних поїздів, які курсують у глибині країни, виписують ще одне, своє власне коло. І Таня, виконуючи службові обов’язки, мала перевіряти хід найперших, найближчих до бою коліщаток цього розтягнутого на десятки кілометрів механізму.

Сумління людське було потрібне скрізь і всюди, від початку до кінця всього цього ланцюжка — від санітара на передовій до водія попутної машини, що підсаджує поранених, від коменданта на переправі, що повинен через «не можу», за будь-якого зустрічного потоку, перекинути поранених у тил, до військових залізничників на станції постачання, які зобов’язані гнати вперед, до фронту, поза всякою чергою состави із снарядами, а водночас мусить умудритися причепити й порожні санітарні летючки, бо, якщо не загнати їх уперед, не буде на чому вивозити в тил наступні партії поранених.

І якби не загальне людське сумління, майже в кожної людини підсилене почуттям, що й ти можеш бути поранений, самим медикам ніколи б не зробити на війні всього того, що їм вдається зробити.

Сьогодні Таня доїхала майже до самої Березіни на вілісі разом з Росляковим. Біля переправи Росляков висадив Таню і поїхав просікою в ліс.

Віліс, віддаляючись, стрибав, мов заєць, на ковдобинах і петляв уліво і вправо, об’їжджаючи розбиті й спалені німецькі машини. Чого тут тільки не було: і величезні грузовики, й штабні автобуси, і мотоцикли, і взагалі незрозуміло що, — так тут усе переорала на цій просіці позавчора наша авіація.

І на просіці, і в лісі, біля нової переправи, яку навели замість розбитої нами німецької, і обабіч дороги, що вела до переправи, — скрізь було стільки ще не прибраних мерців, що сьогодні, на ранок другого дня, і навколо переправи, і на під’їздах до неї стояв важкий трупний сморід.

Такий, що його насилу витерплювали навіть медики, про яких думають, що вони до всього звичні.

Учора був жаркий день — двадцять сім у затінку, і надвечір стало ясно, що тут, біля переправи, треба щось зробити: або виділити людей, і одразу багато людей — цілі тисячі, для того, щоб усе це розібрати, розтягти і закопати, або ту, основну переправу, якою безперервно їдуть туди й сюди, перенести хоча б на два-три кілометри вбік.

Росляков саме