Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

і тих, що зараз відбувалися на фронті, — Нікулін відчував значення цих подій з тією внутрішньою силою, яка дається особистою причетністю до них.

Коли вранці агітатор сказав, що за зведенням «повсюдно вийшли на східний берег Дніпра», то говорилося це вже за Дніпром, на його західному березі. І те «повсюдно» для Нікуліна було вже десь позаду, а не попереду. А коли він сам ще два дні тому переправився через Дніпро, то це було не «повсюдно», а саме ж вони перші й переправлялись!

Ще не знаючи, що Могильов визволений, але власними ногами відмірявши всі сто кілометрів, які за шість діб пронаступала їхня армія, Нікулін розумів, що визволив і залишив у себе за спиною цілу землю, яка три роки лежала під німцем, — дванадцять сіл — «вйосок»! — як по-тутешньому називав їх лейтенант, сам теж тутешній, з-під Мінська. Нікулін рахував лише ті села, що їх сам пройшов за ці дні, ніяких інших не рахував, тільки їх — і геть спалені німцем, і напівспалені, й цілі, — й до них до всіх уже повертаються і повертатимуться жителі.

Він спитав полкового агітатора, чи не чути чого про Псковщину, як там ідуть справи. І відповідь не порадувала його: агітатор сказав, що Пскова поки що не визволили і, як там іде наступ, у зведеннях немає. І хоч відповідь агітатора засмутила Нікуліна, вигляд тих визволених сіл, через які він ішов зі своїми товаришами, від думок про свою сім’ю, що залишилась там, на Псковщині, набув для нього надто глибокого, можна сказати, особливого значення.

В одержаній сьогодні додатковій директиві Ставки вже передбачались і оточення всіх німецьких військ, що відступали тут, і строк узяття Мінська.

Жменька людей, що воювала разом з Нікуліним на п’ятачку за річкою Друттю, зрозуміло, нічого не могла знати про цей таємний документ, який надійшов глибокої ночі до штабів фронтів. Але прямий зв’язок одного з другим полягав у тому, що сама ця додаткова директива Ставки була наслідком того, як воював Нікулін та інші такі самі, як він, люди тут і в багатьох інших місцях, на всіх чотирьох фронтах, що наступали в Білорусії.

І той, хто не зрозумів чи не схотів би зрозуміти цього, нічого б не зрозумів у тому, чому виявляється, що одні накази на війні можна виконати, а інших — ні. А тим самим не зрозумів би, й що таке війна в її кінцевій солдатській реальності — водночас і найвищій, і найнижчій.

Найнижчій, бо директиви спускають згори вниз, і коли вони доходять до самого низу, — це й означає, що вони дійшли до солдата. А найвищій, бо в директив, хоч би з якої височини вони йшли, немає вищого виконавця, ніж солдат. І вони стають реальністю лише після того, як він візьме задумане до виконання і, незважаючи на небезпеку й страх смерті, зрештою виконає. І начебто казенне, суконне слово «виконавці», яке вживається в армії щодо тих, кому належить виконати одержаний згори наказ, насправді в словом, сповненим високого значення й поваги до людини, котра робить на війні своє діло. «Виконавець» — той, від кого залежить виконання. І коли він не виконає, то нічого не буде виконано.

Один з цих виконавців — Нікулін Петро Федорович, тридцяти дев’яти років від народження, сімейний, багатодітний, був засуджений, змив провину кров’ю і тепер поранений уже вчетверте — лежав на західному березі Друті, змерзши від вогкості в своєму обмундируванні, що не встигло просохнути після переправи, і, очолюючи двадцять інших солдатів, виконував свій обов’язок, який полягав у тому, щоб утриматися тут, на захопленому клаптику берега, доки надійде підмога, або вмерти в бою.

Тиждень тому Серпілін за своєю посадою командарма і за правом, наданим цією посадою, не затвердив надто суворого вироку Нікуліну і тим самим, власне, врятував йому життя. Але ці слова «врятував життя», які, коли про них думають, а тим паче, коли вимовляють уголос, пов’язуються з уявленням про якусь благодійність, зроблену людині, не спадали на думку ні Серпіліну, коли йому під час однієї з поїздок у війська здалося, що в строю батальйону майнуло знайоме обличчя сержанта Нікуліна, ні самому Нікуліну, коли там, на дорозі, солдати раптом заговорили, що повз них проїхав командуючий.

Тоді, перед початком наступу, Серпілін просто виявив щодо сержанта, котрий попав до трибуналу, ту справедливість, яку Нікулін день у день підтверджував у боях кожним своїм вчинком, не думаючи при цьому про минуле, бо думати про нього означало б думати про себе, а він усі ці дні найменше думав про себе.

І тільки тепер, коли почало сіріти, звідти, із східного берега, пролунали постріли наших гармат і над головами Нікуліна й інших, хто лежав на п’ятачку за Друттю, обрамлюючи їх вогнем, пройшли і вибухнули в глибині у німців перші снаряди, — тільки цієї миті він уперше за всі дні виразно пригадав той чудний залізний гофрований будиночок, в якому без ременя й сержантських погонів стояв перед командуючим армією. Згадав, певно, тому, що саме цієї миті подумав про двох посильних, що недаремно вірив у них, і про самого себе, що тепер, мабуть, залишиться живий…

Командирові корпусу генералу Кирпичникову доповіли, що передова група, яка переправилась через Друть і з якою було втрачено радіозв’язок, продовжує бій на тому березі, їй уже подано допомогу вогнем артилерії, а незабаром слідом за нею переправиться головний батальйон, що пробився за ніч до річки.

Та генерал Кирпичников, який сам не спав цієї ночі, кваплячи свої війська до Друті, й не давав спати своїм командирам дивізій, натискаючи й покрикуючи на них по телефону, все-таки не доповів о четвертій годині ранку в штаб армії про один цей факт, залишив його для ранкового донесення, тим більше, що в смузі його корпусу переправилися через Друть ще три групи, війська підходили до річки на широкому фронті, і вагоміше було о шостій ранку доповісти про все одразу…

Розділ двадцять другий

Увечері того самого дня, коли Таня розлучилася з Синцовим, вона одним духом написала йому довгого листа, в якому просила пробачення за те,