Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

і перележати десь до ранку, поки обстановка проясниться. Знав, що й таке буває. Та, маючи віру в людей і сам не звикши зраджувати цієї віри, вважав у душі, що обидва посланці, якщо тільки живі, дійшли й повідомили.

А чому наші досі не йдуть — теж не тому, що не хочуть, а тому, що не встигли ще: може, наскочили дорогою на німців — стрілянина точиться не тільки тут, а й там, на східному березі Друті. І якщо навіть посланці не дійшли, загинули, те, що німці все б’ють і б’ють з мінометів і вже кілька разів світили ракетами, має підказати нашим, що ми тут не вмерли, ведемо бій, німці над безлюдним берегом не світитимуть. Та й мінні вибухи чутно, звук над водою далеко біжить, особливо серед ночі…

Одразу після переправи, коли передали по рації свої координати, лейтенант радісно сказав Нікуліну: «Все в ажурі, вже знають про нас — де!» Нікулін разом з ним радів: яка хороша річ — радіо. Майже все він знав на війні і майже все вмів, а от з радіозв’язком стикатися не випало — так уже вийшло. Інша річ — проводовий!.. Тоді, напочатку, радів разом з лейтенантом, а тепер, коли й рація розбита, й лейтенанта немає, під вибухи німецьких мін з тугою згадав за проводовий зв’язок. Згадав, як у сорок третьому році на Україні, на Пслі, теж брав участь у переправі — і солдата, котрий плив поруч з ним, посеред річки поранило, хотіли допомогти тому солдатові допливти назад, а він просив, навпаки, допомогти дістатись уперед, на західний берег. І його, як на поплавці, прилаштували на лямці між двома порожніми снарядними ящиками, підтримали й витягли, хоч біля самого берега його ще раз поранило, вже на смерть. І лише, коли витягли, побачили, що він телефоніст — кінець проводу обмотаний навколо пояса. «Хотів з цим кінцем допливти, доставити зв’язок — і доставив І» — подумав Нікулін з повагою до того давно загиблого чоловіка і до проводового зв’язку, що для нього, як і раніше, лишався найнадійнішим з усіх.

Для тих, хто, як Серпілін чи Бойко, командував армією, керував усім її великим механізмом, переконаність у нашій перевазі над німцями грунтувалася на загальному успішному ході операції, на кількості захоплених полонених і трофеїв і на тих цифрах, якими виражалося дедалі гірше для німців співвідношення сил: п’ять до одного — в авіації, три до одного — в артилерії, два до одного — в танках… У цих загальних масштабах той неповного складу німецький мінометний дивізіон, який цілу ніч вів вогонь по п’ятачку за Друттю, де сидів Нікулін та його товариші, був мізерною часткою цілого — всього сім чи вісім стволів з кількох сотень, які ще залишались у німців перед фронтом армії.

Але на тій смужці низького піщаного берега, де лежав Нікулін з товаришами, німецьких мінометів було вісім проти одного. І той один мовчав, бо скінчилися міни, а ті вісім не вгаваючи стріляли цілу ніч, добиваючи поранених і притискуючи до землі вцілілих, породжуючи в них те усвідомлення несправедливості всього, що відбувається, яке виникає в солдата в хвилини важкого бою, особливо якщо він виявився важким несподівано.

І якби Нікулін та його товариші піддалися цьому небезпечному почуттю несправедливості, яке — тільки-но піддайся йому — навпростець веде, до відчаю, вони не втрималися б цієї ночі там, за Друттю, а кинулись би назад, через річку, не знаючи, загинуть чи залишаться при цьому живі. Бо загострений відчаєм інстинкт самозбереження далеко не завжди рятує людину, іноді, навпаки, веде до загибелі якраз тієї миті, коли вона сама вже вважає, що врятувалась.

Та Нікулін, незважаючи на це почуття несправедливості, не піддався йому, і, хоч знав, що німці тут, на цьому березі Друті, зараз сильніші за нього, робив усе так, ніби він залишався сильнішим від німців.

За шість діб наступу він уже пройшов сто кілометрів.

І більшу частину шляху цього йшов, усвідомлюючи, що його бережуть, хоч по кілька разів на день над ним нависала то та, то інша небезпека, яких, хоч би як швидко наступали, все одно не минеш, коли йдеш попереду.

Нікулін сам був легко поранений у першу ж годину наступу, але він пам’ятав, як мало було інших поранених поблизу нього і взагалі як мало було в нас втрат після того, як авіація й артилерія переорали німцям весь їхній передній край. Він пам’ятав, як, випереджаючи його, вже пораненого, йшли вперед самохідки й танки, і як били через голову «ереси», і як попереду й на другій і на третій німецьких позиціях знову дибом здіймалася земля…

А коли, перебувши два дні в медсанбаті, повернувся в стрій і пішов знову вперед під командою вбитого сьогодні лейтенанта, то знову відчув, як його бережуть, як збивають перед ним німців з позицій щільним артилерійським вогнем, як подавляють опір танками, як німці припиняють стріляти по ньому після того, як у їхній бік пройшли над головою наші «горбилі» й влаштували там свою карусель.

Усе, що так довго й з великим трудом готували перед початком операції, хоч і не було позбавлене осічок та промахів, однак спрацювало й продовжувало працювати, підпираючи Нікуліна й допомагаючи йому йти вперед.

Та настав час, без якого на війні не обходиться, і німець, про котрого Нікулін уже звик думати в ці дні наступу, що він слабкіший, раптом виявився тепер і тут сильнішим. І хоч Нікулін вірив, що це ненадовго, але треба було на цей час зібрати всі сили, які тільки є в запасі в людини, щоб німець не встиг відчути себе сильнішим, щоб не дати йому відчути це!

Сьогодні на світанку полковий агітатор дістався до їхнього батальйону, нашвидку переказав учорашнє зведення й сповістив, що взято Вітебськ, а тут, як він висловився, «повсюдно» наші війська вийшли на східний берег Дніпра й ведуть бої за Могильов.

Цілий день після того рухались уперед, і, взято чи не взято Могильов, Нікулін так і не дізнався, хоч у Москві вже кілька годин тому було дано на честь цієї події двадцять артилерійських залпів з двохсот двадцяти чотирьох гармат. Але, не знаючи багатьох важливих подій, — і минулих,