Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Побачивши німців, командир групи, незважаючи на їхню перевагу в силі, наказав відкрити по східному берегу вогонь з обох мінометів. Було видно, як вибухали перші міни — і на березі, і в воді, поміж німців, що переправлялися через річку. Не припиняли вогню по них і в темряві, навмання, до останньої міни, а мін з собою було небагато.

Німці спочатку розгубилися, та незабаром відкрили у відповідь мінометний вогонь з того берега, а потім і з цього, з глибини. Клали міни густо і звідти, і звідси, а коли переправились, певно, дістали наказ знищити росіян, поки не пізно, і, не чекаючи світанку, двічі ходили в атаку.

А після всього того кожні дві-три хвилини — міна, коли не поряд, то близько. І від мін туга бере, і поранені стогнуть… Медсестра, яка рвала бинти, щоб чоботи зв’язали за вушка, давно лежить мертва на піску…

Нікуліну чомусь здавалося, що саме світання принесе порятунок. Ось ніч скінчиться, розвидніє — і на допомогу підійдуть наші! Хоч світанок міг, навпаки, принести загибель, бо німці, мабуть, коли розвидніє, й підуть у нову атаку.

Та після пережитого за ніч про цю ранкову атаку Нікулін думав якось незворушно: хоч побачиш німців у вічі!

Вночі моторошніше: б’єш по них, а не бачиш, зупинив чи ні. Може не зупинив? Може, котрийсь із них через хвилину поруч опиниться! А коли розвидніє — всі як на долоні!

Нікулін уже двічі обповз усіх, хто лежав у круговій обороні: перевіряв, як окопуються. Дуже підганяти не доводилося: самі розуміли, що в одному порятунок — залізти якнайглибше в землю. Копали й саперними лопатками, хто мав, і кинджалами, казанками, пряжками від ременів, своїми й знятими з убитих касками, добре, що хоч грунт піддатливий — пісок.

Нікулін скомандував викопати в піску траншейки і для поранених — для тих, хто не міг для себе зробити; а пораненому старшині сам викопав окопчик поряд себе.

І тепер лежав, перепочиваючи, на спині, знявши для зручності ремінь, і протирав подолом гімнастерки затвор автомата, в який набився пісок. Робив те саме, що наказав і всім іншим, — перевіряв зброю.

Лежав, шкодуючи, що в них не лишилося в запасі жодної міни. Один з мінометів цілий, а міни жодної.

А якби мати хоч кілька і, як німці рушать, вдарити по них, коли вони вже вважатимуть, що в нас нічого нема, — інша річ!

Провоювавши більшу частину війни мінометником, Нікулін вірив у свою зброю і шкодував, що лейтенант, командир групи, коли був живий, дозволив витратити всі до однієї міни. Коли б він, Нікулін, розпоряджався ще тоді, як розпоряджається тепер, лишившись за старшого, він хоч кілька мін, а залишив би про запас.

Старшини, який лежав непритомний і стогнав, Нікулін не встиг вивчити, що він за людина, і жалів його не більше за будь-кого іншого — всіх шкода! А особливо жаль медсестру за те, що вона, не така вже молода жінка, на вигляд ровесниця його, Нікуліна, дружини, безвідмовно йшла з ними всі ці дні, як солдат, і пов’язки, й шини накладала, і поранених на собі тягала не гірше за санітара, і жодного разу не поранено… А тут, на березі, від німецької міни враз як і не було жінки! Вбитого лейтенанта Нікулін теж дуже жалів: лейтенант був ще молодий, але війну пройшов усю наскрізь — туди й сюди. І Нікуліна, котрий прибув до нього три дні тому з поповненням, одразу добре зрозумів. І хоч Нікулін не приховав, що був у штрафбаті, лейтенант не зважив на це, а одразу ж, як досвідченого солдата, взяв до себе в зв’язкові. Зважив не на те, що Нікулін потрапив до штрафбату, а на те, що після штрафбату з команди одужуючих поспішив у бій.

Розмова про минуле зайшла з трьох нашивок за поранення. Дізнавшись, що Нікулін до штрафбату був сержантом, лейтенант так і звав його — не на прізвище, а «сержант», і сміявся: «Вважай, що тобі вже знову присвоїли, ще тиждень повоюємо, так і буде!» Взагалі був сміхотливий, веселий. Але при цьому не забував, що Нікулін набагато старший. Сам був швидкий і вимагав, щоб усі — швидко! Проте даремно не квапив. Та й причин не мав при тій старанності, яку звик виявляти на війні Нікулін. «Через цю старанність і вскочив у халепу», — думав Нікулін про себе тепер, коли кров — на щастя, невелика, — яку він пролив у атаці першого ж дня наступу, і власне бажання піти назад у стрій з команди одужуючих зняли з нього ту провину, яку він мав і яку після всього цього він сам вважав уже не провиною, а лихом.

Він лежав під німецькими мінами разом з іншими солдатами на західному березі Друті, попереду всіх у цілій армії, чого сам, звісно, не знав: знав тільки, що попереду всіх у батальйоні, — і сумував через те, що нічим не може послабити цього німецького вогню. Він не хотів бути вбитим, так само як і всі інші, що лежали разом з ним, і чекав допомоги ще нетерплячіше, ніж вони. Не тому, що більше за них хотів жити — жити хотіли всі, — а тому, що, ставши командиром цих двох десятків людей, почував себе не лише відповідальним за їхнє життя, а й ніби почасти винним перед ними за те, що досі не надійшла допомога.

Війна, на якій Нікулін тепер уже чотири рази був поранений і бачив стільки повсякденних небезпек, скільки випадав лише на долю солдата, більше ні на чию, — змусила його звикнути і до вигляду чужої смерті, й до думки про власну.

Але та ж таки війна, зробивши жорстокішими його почуття, привчила його не журитися, привчила, що солдати залишаються живі, коли й самі не чекають, і виходять з безвихідного становища, і дістають допомогу, коли їй уже немає звідки взятися.

Нікулін лежав і думав про тих двох радистів, яких послано до наших, що вони вже мали б дійти. Він добре знав, що на війні буває всяке: можуть і заблудити, і після двох переправ туди й назад не здолати втоми й нічного страху