Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Серпілін вийняв з бриджів пачку «Казбеку» й закурив. Одразу після Архангельського, як і обіцяв, стримувався, а тепер викурював по півпачки. Закурив і побачив Бойка, що переходив дорогу.

— Сідай, Григорію Герасимовичу.

Бойко сів, випроставши свої довгі ноги, і скоса поглянувши на сорочку Серпіліна, що біліла в темряві, спитав:

— Чи не холоднувато? Глядіть, плече застудите!

— Та ні, наче тепло. Докурю й піду. А Маргіані де? — спитав про командуючого артилерією. — Я думав, що обидва підійдете.

— Пішов до себе, посоромився. Знаєте його вдачу!

Серпілін знав вдачу Маргіані — твердий у ділі, а в особистому спілкуванні з людьми соромливий до відлюдкуватості. Воював гучно, а жив мовчазно, можна сказати, як чернець, нічим не схожий був на такого грузина, якими звичайно їх собі уявляють. Носив у очах якийсь сум, ніби колись десь сталося з ним щось таке, про що він ніяк не може забути.

— Ну що ж, до себе, то й до себе, — сказав Серпілін. — Артилеристам теж іноді спати треба.

Бойко стримано позіхнув і затулив рота рукою.

— Стомився? — спитав Серпілін.

— Часу рівно по годині на день не вистачає!

І, почувши цю сердиту скаргу, що вихопилась у Бойка, Серпілін із спалахом вдячності подумав про нього: «Дає відчути масштаб своєї особи не тим, що якає або лізе перед очі, а тим, що при всій суворості до інших — до самого себе ще суворіший! І щодо витривалості — віл. А до всього того ще й молодий!»

Бувало, думав про це із заздрістю, а тепер раптом з іншим почуттям — з полегкістю, чи що? — що от є в свої тридцять п’ять років такі, як Бойко! Подумав у цю хвилину не про себе і про нього, а про щось набагато важливіше, що стосувалося не старості й молодості, не тебе і його, а війни, армії, часу, в який живемо і ще житимемо. А вголос сказав лише:

— Спати, чи що?

Не тому, що захотілося спати, а тому, що відчув: Бойко сидить поруч вимушено, поспішає походити перед сном. Чого ж його на лавці біля себе тримати?

— Походжу, — сказав Бойко. — На добраніч!

Серпілін, лишившись сам, загасив недокурок і подивився перед себе в темряву.

Хмарно. Ніч — хоч в око стрель. І десь там, за тридцять кілометрів звідси, за річкою Друттю, люди, котрі перші переправились через неї на чому трапилось, лежать мокрі на тому березі. А може, не просто лежать, а відбиваються зараз від німців. Або загинули. Одна група підтвердила вдруге по радіо, що переправилась і перебуває там, а друга спочатку передала, але чомусь не підтвердила…

Із сорока чоловік тієї розвідгрупи, яка, переправившись через Друть, один раз сповістила про себе по рації і більше не виходила на зв’язок, за три години, що минули після переправи, лишилося в строю трохи більше половини. А інших за цей час убито або поранено.

Поранених ніде було діти, і вони разом з усіма теж лежали тут, на п’ятачку, під німецьким мінометним обстрілом. І декого поранило вже вдруге.

Незважаючи на втрати, непослабний німецький вогонь і чекання, що німці, тільки-но розвидніє, знову, втретє, полізуть в атаку, солдати, перебравшись на західний берег Друті, вже вважали його своїм і вірили, що не відійдуть. Хоч це не заважало їм з тугою й нетерпінням чекати допомоги й лаятись, що її досі немає.

Батальйонну рацію, яку надали групі, розбито Прямим влучанням міни невдовзі після переправи, та лейтенант, командир групи, тоді ще живий, одразу послав двох радистів, що залишились без діла, щоб дісталися до своїх і повідомили про обстановку. Пожартував, коли заходили знов у воду:

— Мали позивний «Олень», тож повинні — одна нога тут, друга там!

Старшину, котрий заступив командира групи, годину тому поранено, він лежав у забутті, і після нього команду над рештою людей прийняв сержант Нікулін, що останні три дні був зв’язковим при командирі групи. Вже під його командою відбили другу атаку німців, коли вони, припинивши мінометний обстріл, спустилися з двох боків і пішли низом, по берегу.

Зустріли їх вогнем з трьох ручних кулеметів — станковий, як і рацію, розбило міною, — наводили за спалахами їхніх автоматних черг, і німці, як і під час першої атаки, не пішли далі. В темряві всюди було чути, як вони відтягають назад своїх поранених.

Спочатку все йшло навіть легше, ніж сподівався Нікулін. Вихід до заплави річки перетинала смуга лісу.

Групу підкинули на двох вантажних манганах. Машини прикривав танк. До лісу проскочили без перешкод, лише раз удалині, в ярку, танкісти помітили скупчення німців і обстріляли їх, розігнали. На узліссі машини розвернулися й пішли назад, і танк теж.

Розвідгрупа, поминувши ліс, підійшла до Друті без жодного пострілу з того боку. Хоч середину річки довелося долати плавом, переправилися швидко. Вже стрибали до цього через чотири річки, і щоразу першими, мали при собі на такий випадок різні підручні засоби; навіть дві порожні бочки тягли, щоб, пустивши їх ставма вплав, скласти всередину гранати, диски, коробки з патронами, малі саперні лопатки і всяке інше знаряддя. А тут, у лісі, край заплави, ще, на щастя, стояв старий сарайчик; розкидали його й пов’язали плотики, витратили на це моток трофейного телефонного проводу. Дехто понабивав сухим торішнім сіном з цього сарайчика гімнастерки, шаровари, плащ-палатки, застебнули, зав’язали і з ними, як з поплавцями, — в річку. Медсестра, що йшла з групою, не пошкодувала бинтів, подерла на клапті, щоб солдати зачепили за вушка чобіт, — і на шию… Досвід мали, не розгубилися…

А бій розпочався, коли вже опинились на західному березі. І самі перепливли, і «максим», і два 82-міліметрові міномети на плотиках переправили. І раптом, переправившись, уже в сутінках побачили, як ззаду, вище за течією, з лісу густо висипали на той, на східний, берег німці, мало не батальйон, — виходить, майже одночасно поспішали через той ліс до Друті, але трохи відстали.