Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

— Я за вас хвилювався сьогодні, — не прийнявши жарту, відповів Бойко.

Слова «хвилювався» Серпілін у лексиконі Бойка не пам’ятав. Почув уперше і навіть подивився на нього.

Бойко мовчки витримав погляд; ніби нагадуючи, що й звідси, здалеку, тримав у полі зору все, що діялося там, де був Серпілін, сказав:

— Того капітана, якого при вас у полон взяли, я після допиту в розвідвідділі наказав привести до себе, перед тим як відправити в штаб фронту. Хотів перевірити на ньому їхній стан духу — чого від них можна сподіватися надалі. «Виявляється, і на це час знайшов», — відзначив сам собі Серпілін.

— Тримався сміливо, а пригніченість відчувається.

У відповідь на моє запитання: «Як сталося, що мусив здаватись у полон?» — нервувався й натискав на нашу перевагу в силі: виправдувався тим, що в нас усього набагато більше, ніж у них. Навіть запевняв, що в п’ять разів більше! Довелося запитати його: звідки знає, що саме в п’ять? Може, страх має великі очі?

— Не без того, — сказав Серпілін. — А взагалі, природно, кожен свою поразку намагається чимось виправдати. Тепер німці намагаються, — тим, що в нас усього більше, ніж у них. І кількісну перевагу над ними маємо, і матеріальну створили! Все так. Але їх самих, як військових, це ні на волосину не виправдує. Нападаючий повинен знати, на кого меч підняв. І які будуть відстані, і які дороги, і який клімат, і з якими людьми доведеться мати справу. І загалом, і тут, у Білорусії, зокрема.

Тема була така, на яку тягло поговорити саме сьогодні, коли за спиною залишився щойно визволений Могильов, Та приїхав зі штабу фронту офіцер оперативного управління з наказом, і всі, поспіхом допивши чай, одразу ж пішли працювати, як звичайно, до Бойка.

Хоч цього разу командний пункт був у селі, Бойко й тут наказав поставити той самий великий намет, в якому працював на попередніх командних пунктах. У літній час віддавав йому перевагу перед хатою.

— Думаєш так до осені й возити з собою цю резиденцію? — спитав Серпілін.

Бойко кивнув:

— Для роботи корисно, коли звикаєш до чогось одного.

Наказ, згідно з яким армія мала брати участь у Мінській операції, що продовжувала собою Могильовську, був небагатослівний. Те, про що думали й раніше, особливо вчора й сьогодні, тепер було викладено як пряма вимога: навально переслідувати німців усіма наявними силами, обходячи їхні опорні пункти, ніде не затримуючись, виграючи час і простір, іти вперед, до Березіни, а після її форсування — до Мінська.

З цим найближчим завданням, якнайшвидше дійти до Березіни й форсувати її, й було пов’язане майже все, про що говорили в штабі до пізньої ночі.

Офіцери оперативного відділу з наказами про сплановані на завтра дії поїхали в корпуси. Підписавши накази, серед ночі поїхав уперед, у війська, й Захаров.

А Серпілін з Бойком та з командуючим артилерією все ще працювали над тим, що мало бути далі. Треба було заздалегідь заправити у величезну армійську машину з усіма її штабами та розгалуженнями все, що вона мала за цю ніч і завтрашній ранок перетравити в собі, роздробити на десятки різних документів, наказів, розпоряджень і довести до виконавців, — без цього навіть найкращий наказ залишився б тільки марними словами. І хоч Серпіліну, й Бойку, й усім іншим, хто працював з ними цієї ночі, потрібен був час, щоб думати й вирішувати, вони самообмежували себе, знаючи, що й там, нижче, в штабах корпусів, дивізій і далі вниз, тим, хто на підставі їхніх наказів віддаватиме дальші, свої, теж треба встигнути подумати, перш ніж наказувати. А тим часом операція вже почалася, вже переросла за цей вечір і ніч з однієї в другу…

Не дивно, що після такої роботи почуваєш себе стомленим. Дивно інше: що, незважаючи на втому, вже постеливши постіль, все-таки сидиш і не спиш. Буває в людині таке поєднання душевного піднесення з глибокою втомою, коли вона до останньої секунди не вірить, що засне…

Згадавши, як Батюк говорив йому сьогодні в Могильові про друге поранення свого сина, який служив у протитанковій артилерії, Серпілін подумав про того, іншого, теж старшого лейтенанта, котрий теж служив у протитанковій артилерії, тільки не на Ленінградському, а на Третьому Українському, про сина Баранової, якого знав лише з маленької фотокарточки, надісланої матері з фронту…

На Третьому Українському поки що тихо, але не за горами час, коли й вони почнуть. І його мати, мабуть, думає про це в свої вільні хвилини. Там, де вона тепер, на сусідньому фронті, що найбільше вклинився в Білорусію, в неї, як у хірурга, тепер не менше роботи, ніж у командарма. Кожному своє…

На столі затріскотів телефон, і Серпілін зняв трубку.

Дзвонив Бойко.

— Ви наказали оперативному черговому, якщо Кирпичников подзвонить раніше третьої, доповісти вам.

Серпілін поглянув на годинника: без однієї хвилини третя.

— Що там?

— Доповідає, що дві його розвідувальні групи вийшли на Друть і переправились. Одна дала радіограму й замовкла, більше на зв’язок не вийшла. А друга ще раз підтвердила, що перебуває за Друттю і з’єдналася там з партизанами.

— Добре, навіть чудово! Тепер можна й спати, — мовив Серпілін, якому раптом здалося, що він не міг заснути, не одержавши цього донесення від Кирпичникова. — А ти що робиш?

— Доопрацьовували з Маргіані артилерійські питання. Щойно закінчили.

— Отже, я, вважається, сплю, а ти ще працюєш.

— Закінчили, — повторив Бойко.

— Підете прогулятися? — спитав Серпілін.

Він знав: хоч би там що, Бойко маршируватиме свої п’ятнадцять хвилин перед сном. І Маргіані теж часто ходив разом з ним.

— Коли гулятимете — пройдіть повз мене, я перед сном на лавочці посиджу…

Поклавши телефонну трубку і не вдягаючись, Серпілін, у заправленій у бриджі натільній сорочці, спустився з ганку і сів на лавку, ще трохи вогку після вечірнього дощика.

Автоматник, що