Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

розповідь, — а Львов праворуч, кілометрів за півтора. Поки вони звідти шофера пораненого вивели, самі вибрались, узяли в танкістів іншого водія, витягли емку, — тебе вже не було, ти поїхав, а командир дивізії Артем’єв явився перед ясні очі. Він мені все це й змалював у лицях. Бастрюков, виявляється, на цілий кілометр назад рвонув через ліс, не знаю вже, на що сподівався! Може, зі страху вважав, що всі, крім нього, загинуть — і кінці у воду? Але тільки Львов побачив його на дорозі, біля віліса, — віліс, коли скат замінили, лишився на місці, — автоматники не знали, куди поткнутися, й пішли вперед — шукати Львова. А Бастрюков якраз на цей віліс вибіг чи виповз, не знаю вже як! Але кажуть, коли Львов його біля віліса засік, картина була сильна!

Бастрюков пробує викрутитись, пояснює, що прибіг до віліса за підмогою, щоб на виручку до товариша Львова їхати, а водій заперечує, каже: ніяких наказів від полковника не одержував… Ну, Львов, треба сказати, швидко розібрався. Бастрюков, мабуть, подумав, що крива вивезе, як уже не раз вивозила, вислухав сумирненько все, що на його долю дісталось, і стояв, мов чижик, збоку, поки Львов з командиром дивізії розмовляв. Потім бачить: Львов їхати зібрався. В емку до нього, звісно, не посмів, а на віліса з автоматниками бочком-бочком і поліз… Львов емку зупинив, дверцята відчинив та як гримне на нього: «Геть з машини!» Той у першу мить не зрозумів. Львов йому ще раз: «Геть з машини!» Хряпнув дверцятами так, що шибка тріснула, і поїхав двома машинами, тільки курява з-під коліс!

— Так, не знав я, — сказав Серпілін, — коли там, на спостережному пункті, дивився на цей бік, що член Військової ради фронту в такому критичному становищі. Як це сталося, що під вогонь заїхав? Як пропустили? Все-таки справжнього порядку, виходить, не було! Доведеться спитати за це.

— Тільки не надто суворо, — сказав Захаров, як Серпілін заднім числом не на жарт розгнівався. — Що це з ним, уперше, чи що? Нікого не слухає, ні в кого не питає, любить — як сніг на голову! Правда, треба віддати йому належне, коли попадає в таку халепу, то й винного не шукає. Вважає для себе за звичайну річ: заїхав, то й заїхав, що тут такого? Навіть пишається потім! — засміявся Захаров і спитав, чи не збирається Серпілін повертатися на командний пункт армії. — Може, разом?

Та Серпілін сказав, що в нього ще є справа в Могильові. Яка — пояснювати не став.

Захаров поїхав, а Серпілін, залишивши і бронетранспортер, і радистів у центрі Могильова, наказав їм чекати, взяв з собою лише Синцова й автоматника і поїхав через місто на його південно-західну околицю. Їхав швидко, не вагаючись, не розпитуючи, лише командував, де повертати. Гудков і автоматник не знали, куди їдуть, тільки Синцов догадувавсь…

Коли під’їхали до руїн цегельного заводу, виліз із машини і постояв. Шукав очима ті ями, про які казав Ситін, що німці примусили населення ховати в них убитих.

Подивився й побачив їх за сто кроків. Ями там, де й були.

Тоді й переховувалися в них від бомбування, і ховали вбитих — самі це почали. «Вісімдесят сьомі» так пікірували до самої землі, що тільки прямих влучань у щілини та окопи було по десятку на день…

Постояв біля тих ям і поїхав далі, до дубових насаджень, на третій кілометр Бобруйського шосе, де колись приймав із своїм полком перший бій. Уранці дивився на це поле бою звідти, з того боку, а зараз хотів подивитися звідси. Звідти — одне почуття, звідси — інше!

Залишивши віліс на дорозі, пройшов триста кроків до ярка, де в нього тоді, в перший день, був перший переораний потім бомбами командний пункт.

Тепер тут стояли покалічені німецькі гармати, ті самі, які сьогодні вранці обстрілювали звідси узлісся.

Зенітки, теж потрощені й перекинуті, валялись біля самої дороги, а серед дубових насаджень то тут, то там стояли згорілі й покинуті німецькі танки й самохідки. І коло них, і коло розбитих гармат лежали ще не прибрані трупи німців.

Але він дивився й ніби не бачив усього цього, бачив не те, що зараз, а те, що було тоді. І навіть, здавалося, чув самого себе, свій тодішній голос, свої квапливі накази й радісні повідомлення перших годин бою, коли вперше на власні очі побачив, як зупиняються й горять німецькі танки.

І те, що час було повертатися до штабу і вести далі війну і вже не залишалося часу стояти тут і думати, тільки посилювало його почуття. Сила спогадів загострюється, коли на них мало часу…

Він озирнувся й побачив колону полонених німців, що переходили через дорогу; їх конвоювали партизани.

Спіймали десь тут, у лісах, у районі Могильова, і кудись вели. Мабуть, на нічліг: уже вечоріло, і полонені теж будуть десь і їсти, й ночувати. В хвості колони, підганяючи німців, ішов бородань у вицвілому кашкеті прикордонника, в німецькому офіцерському мундирі з червоною пов’язкою на рукаві і в плямистій трофейній плащ-палатці, що розвівалася за плечима.

— Поїхали, — сказав Серпілін Синцову, що стояв у нього за спиною.

І це «поїхали» було єдине, що він сказав за весь час.

На новому командному пункті армії Серпілін нашвидкуруч підвечеряв разом із Захаровим та Бойком. Із штабу фронту щойно подзвонили, що до них уже виїхав офіцер оперативного управління з наказом на подальші дії.

Звичайно вечеряли пізніше, коли закінчать з основними турботами. А цього разу вирішили порушити порядок, щоб потім уже не відриватись.

Бойко один з них трьох так і не побував сьогодні в Могильові.

— Ну й витримка в тебе, Григорію Герасимовичу! — з подивом перед послідовністю характеру начальника штабу, що виявилась навіть у цьому, сказав Серпілін. — Як це було не подивитися на Могильов?

— Буде нагода — подивлюся, — сказав Бойко. — Потреби не виникло, а сїправ цілий день було по зав’язку. І до всього — штаб фронту з телефонів не злазив, яких тільки даних від нас не вимагав!

— Та ще