Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

своїх руках, долала й цю перевагу — випалювали німців залпами «катюш», штурмували їхні розтягнені по околицях позиції з повітря, гнізда та опорні пункти в будинках розбивали прямою наводкою, — робили все, що могли, щоб зменшити свої втрати. І, як наслідок, навіть у межах міста втратили менше, ніж німці. Підсумок непоганий.

За попередніми даними, полонених у самому Могильові взяли близько двох тисяч. Якби німці вчора пішли на капітуляцію, ще кілька тисяч залишилися б живі. І ми також сьогоднішніх втрат не зазнали Коли ставиш ультиматум і чекаєш, не воюєш, а потім, не діставши відповіді, знову гатиш, поки не скінчиш, відчуття у військової людини двоїсте. Досада за свої втрати, яких могло не бути, коли б у відповідь на твої умови вийшли з білим прапором. І, звичайно, злість на противника за ці втрати, за те, що він не припинив, як то кажуть, безглуздого опору. Та як не злостись, а безглуздий він, той опір, та й не зовсім! Бо ті, кого він убив у тебе того останнього дня, лежать у землі і вже не підуть за тобою далі, ні на Мінськ, ні на Варшаву, ні на Берлін. І в цьому найгіркіша гіркота!

Німецької техніки набили багато і вчора, й сьогодні.

І в Могильові, й за Могильовом. Особливо по дорозі на Мінськ. Довелось надавати своїй піхоті колонні шляхи ліворуч і праворуч від цієї дороги, бо не пройдеш! А щоб протягти нею артилерію, зараз сапери працюють — розчищають.

Коли проїздив містом, на головній вулиці, серед зруйнованих і напівзруйнованих будинків, побачив уцілілі вивіски. За німців тут, у Могильові, була сяка-така торгівля, тулилися по магазинчиках крамарі, що вилізли з підпілля; виробляли тут і свічки, був і комісійний магазин якогось А. Дуплака, і чиясь, не розбереш чия, бо піввивіски одірвало снарядом, кав’ярня…

Побачив усе це й пригадав двадцятий рік — листопадовий, холодний не по-кримському день, коли після Перекопу, переслідуючи білих, увійшли в Сімферополь і побачили головну вулицю з позабиваними, облупленими, але все-таки багатшими за ці, могильовські, магазинами, крамницями й крамничками зі складами всього того, що жило там за Врангеля і що лишалося ще на вивісках…

Пригадав тодішні свої почуття — молодої, двадцятип’ятирічної людини, яка щойно зруйнувала старий світ і добивала Його там, у Криму. Пригадав і подумав про те, що серед усіх воєнних турбот часом забувалося: ні, не просто — ми і німці! Не тільки це! Є ще й свої таргани, свої блощиці! Дохленькі, вже, здавалося, так присушені часом, що сама шкурка лишилась, а все-таки ожили, зуміли, відкрили свою небагату поганеньку торгівлю. Жили за німців навряд щоб так уже солодко — в страху і навшпиньках. Проте хоч і навшпиньках, а мали надію на повернення старого, зруйнованого в сімнадцятому році…

Хоч сякого-такого, на будь-яких умовах…

Коли біля вокзалу командир дивізії представив солдатів, що відзначилися, взявши в полон найостанніших німців, Серпілін в одному з них, сержантові, за прізвищем і вимовою впізнав касимівського татарина, материного земляка, й заговорив до нього по-татарському. Сержант від несподіванки дивився на Серпіліна так, ніби командуючий армією, що стояв перед ним, — це одне, а говорить усередині в ньому по-татарському хтось інший. Тільки згодом дотямив і озвався. Виявилось, і справді, касимівський.

Відповідав упереміж російською й татарською.

Військове по-російському: «Так точно, товаришу генерал», «Служу Радянському Союзу, товаришу генерал!» А інше, не військове, по-татарському. Розмовляти татарською мовою Серпіліну давно не випадало.

Потім, коли поїхав далі, все думав про матір. А спогадам цим було рівно стільки ж літ, скільки командирові дивізії, котрий брав місто, — тридцять дев’ять років тому востаннє розмовляв з матір’ю по-татарському, перед її смертю. Тридцять дев’ять років! Як для кого — ціле життя.

Отож-то, дитинство далеко. Так далеко, що вже й не видно, де скінчилося…

У щойно взяте місто намагалися знайти привід заїхати майже всі. Не лише ті, кому треба було по службі, а й кому зовсім не треба.

Серпілін зустрічав і тих, других, але зауважень не робив: не було настрою. Ну, зробила людина гак, проїхалась, подивилася на Могильов… Зрозуміти можна! Тільки згодом посміявся з цього, коли з’їхався в місті з Захаровим.

— Кого тільки не бачив! Лиш Бастрюкова не зустрів, навіть дивуюся! Він-бо в тебе любить у міста входити.

І коли останній входить, однаково вигляд такий, ніби перший…

— Бастрюкову сьогодні не до того, — махнув рукою Захаров. — Він сьогодні на Львова так напоровся, що, поки й віку, не забуде.

І розповів історію, з якої Серпілін зрозумів несподіване для нього запитання Львова про Бастрюкова.

Виявляється, Львов, котрий усе ще сватав Бастрюкова на начальника політвідділу, сьогодні зранку забрав його з собою на передову. Як це часто з ним бувало, нікого не повідомив, куди їде і де буде, подивився в оперативному відділі обстановку, сів у свою славнозвісну емку, взяв віліса з автоматниками й поїхав. Не заїжджаючи ні до штабу дивізії, ні до рухомої групи, за власною картою майнув просто на стик двох армій, хотів особисто перевірити, як забезпечений!

Не завжди добре орієнтувався, а цього разу переплутав напрям, повним ходом вискочив з лісу на передній край, праворуч від Бобруйського шосе, і саме попав під вогонь німецької артилерії.

Емка його шурхнула в старий окоп, але вціліла. Віліс з автоматниками, в якого перед цим, на розвилці, спустив скат, відстав, і Львов опинився на полі вчотирьох — із своїм порученцем Шлейовим, Бастрюковим і водієм, якого поранило в голову; тим-то він і не втримав, загнав машину в окоп. Водія Львов сам власноручно перев’язав і, забравши з емки напівавтомат, з яким завжди їздив, і гранати, заліг тут же, в чагарнику, разом з усіма, хто його супроводив, готовий прийняти бій, якщо німці підійдуть ближче.

Німці до них не підійшли, були зайняті іншим. Шлейов, давно вже перебуваючи при Львові, звик до колотнеч і тому лежав поряд з ним, а Бастрюкова, коли бій затих і німецькі танки та бронетранспортери попалили й зупинили, поблизу не було.

— Ти на СП ліворуч від шосе був, — сказав Захаров, скінчивши свою