Олександра Малінкова - Тілоохоронець для не коханої, Олександра Малінкова

- Вона не шалена, - з металевими нотками в голосі промовив Лекс.                  

- Та може, тобі видніше!                                    

- Саш, мені потрібна деяка інфа.                              

- Що саме? – Поцікавився Олександр.                               

- Чи подавав Арестов заяву в поліцію з приводу нападу на його дружину близько трьох місяців тому.

- Ти б не ліз туди, - трішки роздратовано попередив Рєзніков.                   

- Будь ласка, я маю знати! Дивно там все!               

- Може то вона дивна? – з пересторогою припустив Сашко.                 

- Намагатися вбити й не довести до кінця справу, схоже просто хотіли налякати… - Ніяк не вгамовувався Лекс.                             

- Добре, добре, - нарешті здався друг, - це все, що ти хотів попросити?      

- Ні, - не рішуче продовжив Олексій.                    

- Ну то вже вивалюй все!                          

- Потрібна автівка, через дві години, я пришлю координати куди.                

- Що ти вже замислив, Лексе? Дідько, друже, ти гарно подумав? Витягувати тебе з в’язниці не входить в мої найближчі плани!                           

- Облиш, - розсміявся він, - нічого такого, просто хочу побачити племінницю.

- Добре, якщо так, - з полегшенням зітхнув Алекс, - а її що лишиш саму?            

Знову з напругою в голосі запитав товариш.

- Лексе, твою ж…                           

- Все, все, чекатиму машину через дві години, дізнайся те, що я тебе попросив! – Він кинув слухавку.

     Олексій швиденько прийняв душ, перевдягнувся у чорні джинси й такого ж кольору футболку, схопив свою бейсболку та чисту сорочку у синю й білу клітинку та попрямував сходами вниз.

     Адель з’явилася у кімнати приблизно через десять хвилин. Лекс оцінив поглядом у чому вона вдягнена. Сині джинси й біла майка – те що треба. Волосся зібране теж дуже доречно!

      Він простягнув їй свою сорочку й надягнув на її голівку бейсболку. Круглі затемнені окуляри, які вона тримала у руці разом з маленьким білим рюкзаком та телефоном, теж не завадять.

      Коли дівчина надягнула сорочку, підкотив задовгі рукава та узяв з її рук смартфон, розблокував й почав гратися з налаштуваннями камери, щось відмотував та переглядам похапцем відео.

- Я так розумію, що камери спрацьовують на рух. Увесь інший час вони знаходяться у сплячому режимі. Окрім камери на центральному вході, вона ввімкнута весь час. Тому буде підозріло, якщо ми вимкнемо саме її. Отже нам слід вибиратися іншим шляхом! – Констатував Лекс.

- І ти вже знаєш як? – Запитала вона.                          

- Приблизно, не пробував, але думаю, що у нас вийде, - він поманив дівчину йти за ним.

     Вони повернулися майже до того місця в садку де були пів години тому, взявши трішки лівіше, до старої вишні, гілки якої діставали до верху двометрового паркану.

- По деревам лазила? - Всміхнувся він.                

- У далекому дитинстві, - її подих перехопило.                  

- Вважай це початком твоєї спортивної кар’єри, - пошуткував він й нагнувся, підхопивши дівчину на плечі.             

- Що ти робиш, навіжений, - запищала вона.                    

- Не бійся, чіпляйся за гілку й ставай на паркан, тримаючись за дерево, доки я не зроблю те ж саме.

- А далі як? – Запитала вона, натягнутий колючий дріт чиплявся за джинси.          

- Я зараз зістрибну, і підхоплю тебе, не бійся.           

- Легко тобі сказати, не бійся, - вона вагалася.                 

- Ти ж смілива дівчинка! Відчайдушна! Я це знаю, стрибай!                

    Єдине, що змушувало дівчину зробити цей божевільний крок були зовсім не слова Лекса, хоча вони теж добряче підбадьорювали, те заради чого вона зараз зробить цей крок, лише бажання опинитися хоча б на мить у його обіймах.                   

     Запропонуй він зараз  стрибнути в провалля, вона б зробила й це, якби унизу її чекав Лекс.