Олександра Малінкова - Тілоохоронець для не коханої, Олександра Малінкова

ГЛАВА 8

     Адель знайшла Лекса на подвір’ї саме в той час коли він підтягувався. Звісно, звідки перекладина у цьому будинку? Її просто немає, тому єдиний варіант для цієї вправи – використати гілку дерева, яка б витримала вагу хлопця. Його м’язи напружувалися, а у дівчини з кожним кроком перехоплювало подих. Ще декілька хвилин таких собі спостережень і вона ледве зможе пригадати, чому саме шукає його.                               

- Лексе! - Вигукнула вона в той момент коли він відпустив гілку й опинився на землі.    

     Його чоло було вологим, волосся скуйовдженим. З одягу тільки шорти, як і того разу.

- Що? – спокійно поцікавився він.                                

- Я тут подумала, - почала вона, - що насправді було б не погано прогулятися у місто. Тільки не знаю, як це зробити, щоб ця подорож за периметр закінчилась для мене не так, як минулого разу.

     Дівчина закусила губу й спробувала відвернути від нього обличчя, та він зробив крок убік і знову зазирнув прямісінько їй у очі.

- Викладуй, - насупивши брови хазяйським тоном наполягав він, - я маю знати з чим саме маю справу, якщо мова йде про твою безпеку.                       

     Адель набрала повні груди повітря, але відкривати всі таємниці свого минулого життя не поспішала.

- Адо, я ще й досі чекаю! Ти можеш мені довіряти! – Тихо та так пронизливо продовжив він.

- Ні, - прошепотіла вона, - не можу, я геть не знаю ні тебе, ні того звідки ти взявся! Де саме знайшов тебе Павло!? Ким ти був до цього!?                             

- Зрозуміло, - гірко посміхнувся він, - ну що ж мабуть ти права,  нам нікуди поспішати, тож прийшов час  знайомитися.                                        

    Дівчина почервоніла, а він легенько схопив її за руку й повів у куточок садка та потягнув за собою, зручно вмостившись на траву біля стовбуру молоденької яблуні.

- Вимкни на телефону четверту камеру, - завбачливо попрохав він, - твоєму чоловіку напевне не слід чути нашу розмову.                                   

- Так, - змучено посміхнулася вона й зробила те, що попросив молодий чоловік.

- Близько місяця назад мій друг Олександр Рєзніков, може чула про такого, порадив роботу тілоохоронцем, яку пропонував один з його ділових партнерів.                

- І ти погодився! – Продовжила за нього Адель.                              

- Так! Погодився! Спочатку не був впевнений, бо геть не знав, що за людина той Арестов, та кого саме маю охороняти.                               

- Ти такий ризиковий? – Пошуткувала вона.                            

- Та ні, не дуже, просто, як і багатьом потрібна готівка.                      

- На авто чи квартиру?  - Настрій дівчини трішки покращився, раз він не засланець її чоловіка, то можна трішки розслабитися.                                       

- Не зовсім, - він пройшовся по волоссю рукою.                

- Тоді на що? Якщо не секрет! – Цікавість Ади набирала обертів.            

- Не секрет, на лікування малої племінниці, яку дуже хочу відвідати з твоєю поміччю, але спочатку чекаю на твою сповідь, - він знову зазирнув у її очі, давши зрозуміти, що його розповідь на сьогодні закінчена.                                

- Ну добре, - Адель напружено зітхнула.                   

- Адо, я ж не кусаюся й про те, що влітає в ці вуха, - він показав жестом, - не взнає жодна жива людина.            

- Близько трьох місяців назад, я поверталася додому на своєму автомобілі, сиділа за кермом, коли на повороті в зад моєї машини врізалася велика автівка й почала штовхати мене у бік мосту. Декілька ударів прийшлися й по дверям водія. Коли я почала втрачати свідомість авто нападника так само різко відступило та зникло за рогом, як і з’явилося.                             

- Ти не запам’ятала номери? Чи бодай якісь прикмети автівки?            

- Ні, так само як і те, хто саме був за кермом.                      

- В поліцію заявляли? – Не вгамовувався Олексій.                   

- Цим займався Павло, бо я в той час знаходилася у приватній клініці, бо була травмована.

- Ясно, - ніжно схопивши її долоньку промовив він, - це вагома причина, щоб не робити те, на що ти погодилася пів години тому.                               

- Можливо, Лексе! Та я не можу більше! Ці стіни, вони вбивають мене. А якщо вбивцю ніколи не знайдуть? Я що маю лишатися в цій в’язниці усе життя? Тим паче, я буду не сама, зі мною будеш ти!

- Добре, - нарешті погодився він, - ходімо в дім, тобі необхідно зібратися та й мені прийняти душ не завадить, а заодно придумати, як провернути нашу втечу.                      

    Лишившись на одинці у своїй кімнаті Володарський набрав Сашка.

- Привіт друзяко, - радо відгукнувся приятель на тому боці телефонного зв’язку, - я вже хотів сам телефонувати, думаю, куди це ти подівся. Невже роботу тобі підігнав таку, що з тією шаленою ніколи й товаришу зателефонувати?                    

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍