Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало

— Елана? — розгублено озвався капітан, якому зараз було не до полонянки.

— Капітан, я подумала і вирішила. Мені не можна залишатися у такому вигляді. Це псує мій і ваш шляхетний образ! — дзвінко та урочисто, в тій тональності, в якій любила розмовляти зі своїми кавалерами подружка Ане, промовила Ліїн.

Капітан глянув на неї з підозрою. Мабуть, не очікував, що вона вміє так поводитися.

— Що ви хочете? — спитав Велівера.

— Як що? — вразилася його нетямущість Ліїн і вчепилась в штанину. — Ви подивіться на мене. На що я схожа? У мене шкіра на руках огрубіла!

Огрубіла вона вже давно і точно не через капітана, але Ліїн все одно старанно продемонструвала долоню.

— А в що я одягнена? Моя покійна матінка, якби побачила мене, знепритомніла б. На цілих три дні!

Ліїн підозрювала, що мамі було б, м'яко кажучи, все одно, але капітан цього знати не міг.

— А мій батько… — узяла ще вищу тональність Ліїн.

— Браслет все одно не зніму, — перебив її Велівера.

Ліїн ласкаво, як недоумкуватому, посміхнулася.

— Дуже милий браслетик, — лагідно сказала вона і покрутила блокатор на зап'ясті. — До нього так підійшов би блакитний шовк. Чи краще рожевий? Хоча, ні, рожевий до кольору моїх очей не підійде, краще зелений. Так, зелений, як молода трава на пасовищі. І щоб мереживо на тон темніше.

Моряки нишком спостерігали за виставою, щосили вдаючи, що дуже зайняті своїми справами. Капітан тяжко зітхнув і пробурмотів:

— Ненавиджу жінок.

Потім пошукав очима Айдека, а знайшовши його, покликав помахом руки.

Велетень підійшов і знову завмер, як кам'яна статуя.

— Айдек, візьми прекрасну елану, — цього разу слова «прекрасну елану» капітанові вдалося вимовити так, що можна було запідозрити, ніби він має на увазі якусь особливо отруйну змію. — І відведи до того магазину, де купував одяг сестрі. Сподіваюся, прекрасну елану це задовольнить, і вона більше не підійде до мене з дивними претензіями, — у вимові словосполучення «прекрасну елану» капітан щоразу все більше вдосконалювався. — А якщо не задовольнить, далі благородна дочка благородних батьків попливе у трюмі. У тій клітці, де ми перевозили плямисту кішку для генерала Барки.

Ліїн ясно посміхнулася і чемно схилила голову.

А подумки обізвала капітана байдужою сволотою. Чомусь вона не сумнівалася, що він візьме і засуне її в клітку, котра смердить плямистою кішкою. Ще й накаже забувати час від часу полонянку годувати.

— Змій, найнатуральніший змій, — пробурмотіла дівчина, спираючись об борт і спостерігаючи за берегом, що наближається.