Вікторія Ковзун - Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун

– Ізабель, ти хочеш щось сказати? – поцікавилась сеньйора Лефевр.

«Випустіть, демони!!! Я задихаюсь, коли дихаю вашим повітрям!..»

– Н-ні, нічого, – похитала головою я.

– Я, звісно, розумію, якими яскравими бувають враження від нічних кошмарів… – загрозливо повела вона. – Але справжня дворянка ніколи не дозволить собі так вибалушувати очі! Це неприпустимо! Це виказує почуття, це виказує слабкість, це відсутність контролю…

«Та хто Ви взагалі така, щоб вказувати принцесі?!» – ще навіженіше заблимали очі.

Маєток сеньйора Бонне вражав розкішшю. Простора територія, квітучі сади, алейки, фонтани й сама грандіозна будівля. Усюди ліплення, скульптури легендарних воїнів та прекрасних наяд, оповитих завісою таємничості… (ще й десяток бюстів самого Бонне – найбільш таємнича частина декору, оскільки досі невідомо, що цей жах робить серед легендарних воїнів та прекрасних наяд)

І скільки б разів ми не гостювали у цього дивовижного суб’єкта, він щоразу проводив нам екскурсію своїми володіннями (колись вселенська справедливість йому відімстить). Тож і сьогодні до столу добрались не скоро…

Але добрались – і це радує.

«Єдине, що радує», – уточнила я, коли скрипучий чоловічий голос знову почав мордувати мій слух.

– О сеньйоро, Ви навіть не уявляєте, яка радість для нас – ваш візит! – вкотре повторював сеньйор Бонне.

– Ну, що Ви, сеньйоре, – стримано всміхалась сеньйора Лефевр.

– О, так! Коли Ви з доньками вшановуєте це самотнє місце своєю присутністю, то даруєте йому таку неземну чарівність, що ми з Лоренсо не можемо дочекатися наступного візиту!

Цей самий Лоренсо якраз посилено демонстрував щирий жах від вигляду моїх очей. Чарівність, неземна чарівність, чи не так?..

– Сеньйоре, сеньйоре, – похитала головою сеньйора Лефевр. – Ваші компліменти змушують нас червоніти!

– Ах, не знав, що Ви настільки сором’язливі, – лукаво кинув Бонне.

– О, чи не краще було б перевести нашу розмову на більш нейтральну тему? – блиснула очима сеньйора.

– На що, наприклад? Політику? – примружився сеньйор.

– Міфологію, – несподівано вставила Іветта, і всі на неї озирнулись.

– Юна сеньйорита добре розбирається в цій темі? – оживився Бонне.

– О, на жаль, ні, – вона театрально закотила очі. – Та я чула, що Ви – один з найбільших мудреців у цій науці, тож просто не змогла не скористатись можливістю.

– І в чому ж Ваша проблема, сеньйорито? Бачили примару?

– Гірше – вампіра! – вигукнула Іветта й витріщилась прямо на мене.

І таку добродушну посмішку послала я їй у відповідь, що одразу стало ясно: ще одне слово – і хтось познайомиться із моїми вампірськими іклами!

– Невже? – жахнувся Бонне. – І де ж?

У цей момент юний сеньйор Лоренсо висловив таке бажання тикнути пальцем, що ледь того пальця не втратив.

– А зрештою… неважливо! – відмахнулась Іветта. – Напевне, мені просто примарилось.

– Ох, вже ці сеньйорити! – похитав головою Бонне. – І куди поділись ці славетні дворянські манери? Зараз їх, певно, хіба у королівських палацах можна зустріти… і то не завжди!

– Ваші слова наштовхують на думку, що Вам часто доводиться бувати в палацах! – м’яко посміхнулась сеньйора Лефевр.

– О, так! – в очах сеньйора заграли іскри: він нарешті у своїй тарілці. – Його Величність Конрад ІІІ часто жалує мене запрошеннями. А інколи навіть питає моїх порад!

– Неймовірно, – беземоційно закивала сеньйора.

Мовчазні слуги розносили нові блюда й наповнювали келихи, а м’ячеподібний кіт Арнольдо нечутно підбирався ближче, щоб поцупити стейк. Спеціальна котяча нарізка його не цікавила.

– Саме так! І знаєте, що? Це просто неймовірна людина! Кращого слова, ніж підібрали Ви, мені вже ніяк не підібрати!

– Що ж, у мене наш славний король також викликає симпатії, – погодилась сеньйора.

– Аякже! Аякже! – ледь не вистрибував Бонне. – Та хіба може бути інакше! Я знаю, Вас іще не було тут до того, як Конрад ІІІ прийшов до влади… Тож Ви й не мали змоги побачити, як тут все було жахливо! Наш любий Андерталь був просто смітником, а не столицею королівства!

– Справді? – виразила грам здивування сеньйора. І бездушно пнула ногою Арнольда, коли він майже дістався коханого стейка.

– О, так! Зараз усюди розкішні маєтки та квітучі сади – а раніше були одні сільські халупи, вибачте на слові! Та щойно до влади прийшов Конрад ІІІ, наш Андерталь розквіт, як ті сади! Та що там казати: Ви навіть просто погляньте довкола! Рідко якому правителю так швидко вдається наводити лад!

– Так, він вигідно вкладає кошти. І особливо – у вигідних людей, – пустила легкий натяк сеньйора.

А я зробила неймовірне зусилля волі, щоб не плюхнутись в тарілку перед собою. Від нудьги й нерухомості вже зводило м’язи… Один Арнольдо обіцявся розважити – але так образився на підступний, безчесний прийом а-ля «каблуком», що мусив повернутись до своєї нарізки.