Нонна Задніпряна - Наречена в чужому ліжку, Нонна Задніпряна

– У вас є сім'я? – Діна посміхнулася, підбадьорюючі Мілу.

Міла подивилася на Андрія. Його безперечно дратує, що в неї встановлюються дружні стосунки з його колегами.

– Так. Я наймолодша з трьох дітей, і єдина дівчинка. А ви?

Діна всміхнулася.

– Я теж єдина дівчинка. Колись нас було троє, але один з моїх братів... помер.

– Співчуваю вам, – Міла зітхнула і побачила, як в очах Андрія промайнув вираз болю. Міла перевела погляд на свою склянку. З якоїсь невідомої причини розмова з його друзями вже не здавалася їй важливою, якщо вона завдавала Андрію біль.

– Минуло вже багато років. Андрію було найважче. Вони були дуже близькі.

– Розумію. – Міла помітила, як Діна і Андрій обмінялися поглядами.

Вона шкодувала, що не може читати думки. Їй хотілося дізнатись про них більше. Набагато більше. Здавалося, що, крім слів і поглядів, їх пов'язує ще щось. У Міли підступив комок до горла, і вона відвернулася, міцно стискаючи руки на колінах. Вона передумала. Їй більше нічого не хочеться знати!

Андрій спробував переключити розмову в інше русло:

– Як сьогодні йшли справи?

Діна сердито глянула на нього.

– Тобі й так все відомо, і ти взяв із нас слово не балакати про роботу. Тож давай не будем починати.

– Домашні улюбленці у вас є? – поцікавився Дмитро, ніяково поправляючи окуляри. Його голос зірвався на фальцет, а вуха почервоніли, мов буряки.

– У мене живе кішка – Фрося. Та ще хуліганка.

Андрій відсунувся разом із стільцем і різко підвівся.

– Мені не зашкодить ковток свіжого повітря перед їжею. Я скоро вернусь.

Він поспіхом вийшов з ресторану.

– Я щось не так сказала? – Здивовано підняла брови Діна.

– Я думаю, він пішов через мене, – Міла стисла пальцямі ніжку келиха. Вона не могла не відчувати своєї провини. Якби вона не напилася тоді...

Мабуть, йому гидко, що вона обтяжує його, втручається в його життя, забирає в нього час, який він проводить з друзями, і заважає його стосункам із Діною.

Міла схаменулась. І про що вона тільки думає? Він же ж справжнісінький покидьок! Ну й що з того, що вона зламала його плани? Так йому й треба!

Карп, кашлянувши, підвівся зі стільця.

– Ходімо, Дмитро! Давай заглянемо до бару.

Чоловіки не озираючись попрямували до бару.

– Ми їх злякали! – засміялася Діна. Вона спостерігала, як чоловіки пробираються поміж столами. – Сварка закоханих, так?

– Ні, – випалила Міла, – ні. – Серце застукотіло в неї в грудях. – Послухайте. Ви нічого не знаєте. Нас з Андрієм нічого не пов'язує, зрозумійте!

– Ну, звичайно ж… – Діна усміхнулася.

– Ні, правда! У мене немає жодних намірів щодо нього. Вам нема про що турбуватися!

Діна від душі засміялася.

– Зрозуміло, дякую. Звісно ж, мені нема чого турбуватися, адже я – його сестра.

– Сестра? – Міла поперхнулася. Тепер вона зрозуміла. Чорт! Як вона не помітила – у Діни такі ж саме очі, як і у Андрія... Як вона могла бути такою сліпою? – Цього не може бути!!!

– Чому? Хіба він вам не сказав? Боже мій! Не дивно, що ви так роздратовані. Ви ревнуєте!

– Я? Ревну…? Зовсім ні, – Міла шалено затрясла головою. Нічого подібного! Чому її має хвилювати, є у Андрія кохана чи ні?

Діна підвелася. Схопивши Мілу за руку, вона змусила її встати.

– Ходімо зі мною!

– Куди?

Діна привела Мілу на палубу, і та побачила, що Андрій стоїть, притулившись до поручня.

– О, ні! Ні! – хрипко прошепотіла Міла, відсторонюючись. – Мені нема чого сказати йому.

– Ви ж знаєте, що кажуть у таких випадках: «Сонце нехай не зайде у сварці нашій». А взагалі – схоже, що вам обом потрібно розповісти мені про свої проблеми.

Діна підштовхнула Мілу до Андрія. Чудово, просто чудово! Чорт, що ж йому сказати?

– Ви, часом, не збираєтеся стрибнути?

– Ні, – він не обернувся. – Я думав про вас.

– Про мене? – Міла, схопившись за холодний металевий поручень, поглянула на воду, що хлюпотіла внизу. – Про те, що я стрибну? Мені здається, що вам стало б набагато легше, якби я просто зникла.

Андрій обернувся.

– Нічого подібного. Я думав про те, який жорстокий до вас. І я хочу вибачитися. Я нічого не можу пояснити, але мені хочеться, щоб ви знали: я ніколи б навмисне не завдав вам болю...

Міла насилу придушила хвилювання.

– Послухайте, не намагайтеся розжалити мене. Ви зіпсуєте те жахливе враження, яке у мене склалося про вас. – Щоб не зійти з наміченого шляху, їй потрібно було вірити, що Андрій – жалюгідний донжуан. Її майбутнє вже заплановане. Вони з Ростиславом одружаться, народять дітей, оселяться в Кончій-Заспі, і житимуть довго й щасливо.

Міла подивилася на поручень. Рука Андрія так близько від її руки – і так далеко! Так і має бути. У її планах немає місця для такого чоловіка, як Андрій Коган.

Андрію здавалося, що він відчуває тепло Мілиного тіла, але все, що йому залишалося, – оглядати морський простір, вдивлятися у нічне небо та споглядати міріади зірок у піднебессі. Місячне світло блищало на воді, підкреслюючи велич ночі, але Андрій жадав тільки одного – зізнатися.

Прокляття! Діна не змогла втримати язика за зубами. Йому не було б так бридко, якби він не взнав Мілу ближче. Тепер він розуміє: вона мила, чарівна жінка, яка не заслуговує на таке відношення. Все, що йому наговорили про неї, виявилося брехнею. Андрій скуйовдив волосся. Чорт! Адже він знав усе із самого початку… А зараз він розгублений.

– Ви казали, що заручені, – обережно зауважив він.

– Так. З дуже, дуже гарною людиною. Ростислав...

– І ви відчуваєте, що готові назавжди пов'язати із ним своє життя?

– Вам, мабуть, важко це зрозуміти, – уїдливо відповіла Міла, – бо ви не такий. Ми з Ростиславом ідеально підходимо один одному.

Андрій не звернув уваги на насмішку. Як відкрити їй очі на реальність?