Каміла Дані, Марі Керімей - Два в одному, Каміла Дані, Марі Керімей

Ксеня
Двадцять хвилин водних процедур після робочого дня – бомба. Особливо коли надокучливий сусід залишив тебе хазяйнувати в домі.
Накриваю ноги пледом, відкидаюся на стінку дивана й відкриваю книгу, що знайшла на полиці поруч з каміном.
Шкода, звичайно, що штучний, я б із задоволенням послухала, як тріскотять сухі дрова від вогню.
Бліна, от куди його понесло?
Зі злості закриваю книгу.
Напевно до дівчини в місто поїхав. А чому б й ні? Завтра вихідний, гуляй Яне!
Мені яка різниця? Нехай хоч по борделях лазить.
Злість народжується в грудях.
Важко зрозуміти. Як так вийшло, що чоловік, якого ненавиджу всім серцем постійно сидить в думках.
Після зібрання довго обдумувала свою реакцію на його слова про дівчину. І зрозуміла одну річ: я його ненавиджу. Сто відсотків. Але й тут проблемка: від ненависті до кохання...
Думаю треба збавити обороти й подружитися. Познайомитися заново, залишити наші перетягування каната за плечами й спробувати порозумітися.
Так буде краще. І менша ймовірність, що можу перейти таку тонку грань.
Чи навпаки гірше?
Бліна, щось я заплуталась.
Може Віри запитати?
Ні. Поки я закінчу розповідати свої побоювання вона вже замовить ресторан з тамадою для весілля і сукню поштою відправить. Знаю я її. Реакція як у тигра.
Телефон розпочинає дзвонити. Навіть не дивлюся хто телефонує підіймаю слухавку, сподіваючись почути голос начальника.
— Ксеніє, мені терміново потрібна твоя допомога, — стурбований голос Стаса.
— Що трапилося? — а сама вже взуваюся.
— Перед закриттям в клініку прийшла жінка з вівчаркою після аварії. Маю підозру на внутрішню кровотечу, але не впевнений.
— УЗД зробив?
— Апарат не працює, ми з Оксаною вже сто раз пробували.
— Стукніть його, — сміюсь, — тоді включиться.
Вже було таке, а я зі злості ляснула, швидко запрацював.
— Я зараз буду! — скидаю виклик.
Біжу до самої клініки, відчуваючи, як легені печуть від шаленого темпу.
— Ну що там? — роздягаюся на ходу, ступивши на поріг.
— Не знаю Ксю, там Стас, ой, — біжить навпроти Оксана.
Стас не оперує, він асистент. Тому якщо й виявив кровотечу, потрібна я, або бос.
Увійшовши до палати чоловік підтверджує мої думки і я відразу беруся за операцію. Вже і так багато часу втрачено, тож зволікати немає сенсу.
За десять хвилин до закінчення з’являється наш головний. Стоїть збоку пильно спостерігаючи за моїми діями.
— Далі, ти, — звертаюся до Стаса, — знаєш, що робити? – суворо.
— Так, вибач, що викликав. Сама знаєш я ще не дуже досвідчений в цьому плані, тому вирішив перестрахуватися. Жінка принесла на руках улюбленця вже майже коли зачиняв клініку. А коли не зміг включити апарат розгубився.
— Правильно зробив, — викидаю рукавички у кошик й виходжу за двері.
— Прошу, — простягає мені паперовий стаканчик. Оксана вже знає, що я після операції люблю гарячу, солодку каву.
— Дякую,— посміхаюся.
Все-таки гарні в мене колеги. Боса я не рахую.
— Ксеніє Мартинівно, — наздоганяє Ян. – Ви – молодець, - вау! Мене похвалив сам містер хамло!
Закочую очі.
Опинившись у своєму кабінеті заповняю відповідні документи.
Дивний він якийсь. Навіть похвалив мене. Може захворів?
Хоча, він, як на мене, і так відбитий на всю голову.
Перевіряю ще раз пацієнта і тільки тоді одягаюся і виходжу на вулицю. Біля сходів поліклініки відразу помічаю кремезну фігуру Яна, хоч він і стоїть спиною до мене.
Впевнено крокую вперед. Оминаю двометровий стовп під двійною назвою «бос – сусід».
— Ти не боїшся сама йти опівночі по темній вулиці? – чую його кроки за спиною.
— І кого мені боятися? – знизую плечима, але не повертаюся. Крокую вперед. Насолоджуюся рипінням свіжого снігу під ногами.

За той час, поки я була в клініці розпочався легенький, чарівний снігопад.
Казка.
Темні гори, як охоронці стоять на варті спокою міста. Рідкісні ліхтарі освітлюють дорогу, сніг від освітлення виблискує барвами зими та фантазії.
— Маньяків, - насмішкувато вимовляє.
— Це ти про себе? А чому ти пішки? – різко повертаюся.
— Коли вип’ю не сідаю за кермо.
— Ну хоч на це мізків вистачило, — бурмочу під ніс і продовжую рух.
— Я все чув.
— Я знаю, — сміюся.
— Ксеніє, — наздоганяє. Ловить легенько за передпліччя змусивши зупинитися. — Повинен зізнатися ти сьогодні мене здивувала, — у виразних очах немає звичного сарказму та злості, тільки ніжність.
— За кого ти мене маєш? — це шанс поставити всі крапки над "і". – За звабницю? Дівчину, яка піде на все, щоб досягнути своєї мети? Ідіотку? – мене не зупинити.
— Ні, — ловить за плечі. Яскраве світло з ліхтаря дозволяє розгледіти напружене обличчя чоловіка.
— Ксеню, припинімо нашу війну і спробуємо познайомитися, тобто почати наше знайомство, ні, вибач я… — обривається на пів слові.
Декілька нестерпно довгих секунд дивиться на мене не моргаючи й впивається в губи.
Ніжно цілує, а я від несподіванки не можу поворухнутися. Ще декілька секунд відчуваю його подих у себе на губах й різко відштовхую.
На автоматі облизую уста. Відчуваю терпкий смак алкоголю й буря злості тихенько підходить до горла.
Все зрозуміло.
— Ти що собі дозволяєш? – гримлю. — Вирішив випити й вкласти мене в ліжко, щоб потім знущатися й тримати на короткому повідкові, або взагалі змусити звільнитися? – очі наповнюються сльозами.
— Ні, ти все не так, — трясе головою.
— Не важливо, — обходжу його й біжу додому. Відразу згадую зраду Вадима.

Сльози котяться щоками, серце стискає від болю й розуміння, що мене можна любити тільки після порції оковитої.

Образливо.
— Ксеню, — наздоганяє. Ловить у свій кокон ззаду блокуючи рух. – Все не так.
— А як?
Тільки зараз я відчуваю нестерпні муки. Тільки б зрозуміти від чого: зради Вадима чи поцілунку боса. Адже це не він цілував – алкоголь.