Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

Коли Артур був у батька, то нова теща батька поводилась аналогічно. От тільки вона називала матір Артура "нерозумною, безсоромною грішницею".

Малому хлопцю, котрий опинився між двох вогнів, було важко. Дуже вчасно почалася школа. Він записався на всі гуртки, які міг відвідувати згідно свого віку, щоб зменшити перебування з батьками до мінімуму.

З віком Артур вивів для себе правила поведінки в обох родинах. Що робити, що говорити. Єдині люди, з якими можна було не напружуватись, були дід по батькові і бабуся по матері, але бачився він з ними не так часто, як хотілося б.

Під'їхавши до будинку батька, Артур дістав пакунок з купленими по дорозі гостинцями для сестер, зачинив машину і зайшов у двір.

— Артур! — до нього кинулася старша з батькових доньок, одинадцятирічна Ліза. — Артур приїхав!

— Привіт, мала, — він обійняв сестру. — Ось, бери, пригости сестер.

— Дякую! — сестра взяла пакет і побігла на кухню.

До вітальні, що була заразом і передпокоєм, з кабінету вийшов батько зі своїм тестем і ще якимось літнім чоловіком.

— Сину, радий тебе бачити!

— Доброго дня, тату.

— Артуре, познайомся, це Фелікс Антонович, пресвітер церкви ЄХБ (Євангельські Християни Баптисти) , з ним, а також з його сином Матвієм, ми їдемо в Німеччину.

Вони потисли одне одному руки.

— Не знав, Олексію, що в тебе такий дорослий син.

— Дорослий.

— Чи віриш ти в Ісуса, Артуре?

— У мене з ним складні стосунки. Тату, я почекаю тебе в кабінеті… — сказав хлопець.

Обличчя старого пастора витягнулося. Він питально поглянув на Олексія.

— Я молюся, щоб Бог дарував йому прозріння і покаяння, — винувато відповів на цей погляд батько.

— Я теж молитимусь за твого сина…

Артур зачинив двері й більше не чув, про що вони говорили. Сів у крісло. Серце нило, руки ще пам'ятали дотики до Злати. Її образ стояв перед очима і так хотілося, щоб уже настав обід завтрашнього дня. Вона обіцяла подзвонити.

Вони поговорять — і він обов'язково приїде до неї на вихідні. Просто зустрітися, просто побачити її. Йому необхідно побачити Злату до від'їзду.

Повернувся батько, сів за стіл навпроти, але Артур його не помічав.

— Сину, в тебе щось трапилось?

— Що? — Артур підняв погляд.

— Не хочеш нічого мені розповісти? В тебе стурбований вигляд.

— З чого ти взяв?

— Ти ніколи не втрачаєш нагоди поприрікатися стосовно віри, а сьогодні був дуже лаконічним. Отже, твої думки зайняті чимось важливим…

Артур мовчав.

— Сподіваюся, ти не передумав їхати?

— Ні… Хоча зараз ця поїздка трохи недоречна…

— Чому?

— Я познайомився з дівчиною.

— З дівчиною… розкажи про неї.

— Я не знаю чому, але коли я тільки її побачив…

Артур замовк. Він не міг підібрати слів і виразити все розмаїття почуттів і бажань, котрі викликала в ньому Злата. Невже він закохався? Чи це просто бажання затьмарює йому розум?

— Яке в неї ім'я?

— Злата.

— Де ви познайомились?

— В аеропорту. Жека вчора попросив зустріти сестру, що літала на музичний конкурс в Італію. Злата там отримала головний приз — навчання в Італії…

— Отже, вона грає на…

— Скрипці.

— Прекрасний інструмент! І ця твоя нова знайома, Злата, котра чудово грає на скрипці чимось тебе вразила. Чим вона ТАКА особлива?

— В неї неймовірно сині очі. І сама вона неймовірна. Не схожа на інших.

— Ти взяв номер її телефону?

— Ні.

— Чому?

— У Злати нема телефону. Я написав свій. Вона обіцяла подзвонити завтра.

— Ну то почекай до завтра. Не розкисай.

— Я не розкисаю…

— У тебе розбитий вигляд, зберися.

— Я мало спав цієї ночі. Працював. Про що ти хотів зі мною поговорити?

— Завтра заберемо візи, потрібно ще буде з'їздити в Ірпінь, це тут, недалеко.

— Я знаю де Ірпінь, бували з пацанами.

Батько зітхнув. Ясно, що їздили вони туди не по гриби, а у якийсь заклад, і він не хотів знати ні його назви, ні що вони там робили.

— Так от, у Фелікса та його дружини є благодійна організація, "Дім милосердя". Власне, у справах цієї організації ми й їдемо в Німеччину. Для них буде передано певне майно, яке буде використано для проведення дитячих християнських таборів.

— О, так. Пам'ятаю…

— Зараз табори вже не такі як колись, більш сучасні.