Маргарет Етвуд - Заповіти

Коли фургон від’їхав, я похитуючись підвелася й озирнулася. Я стояла на відкритій місцині, де було чимало груп інших людей, чи — краще сказати — інших жінок, і багато чоловіків зі зброєю.

Я була на стадіоні. Але він перестав ним бути. Тепер це була в’язниця.

VI. «Шість — сконала»

Розшифрування показань свідка 369А

13

Мені дуже важко розповідати про події, пов’язані зі смертю матері. Табіта любила мене безумовно, а тепер її не стало, і все навколо здавалося хистким і непевним. Наш дім, сад, навіть моя власна кімната — вони перестали бути реальними, наче от-от розчиняться в тумані, зникнуть. Я все думала про вірш із Біблії, який Тітка Відала змусила нас вивчити напам’ять:

Бо в очах Твоїх тисяча літ — немов день той вчорашній, який проминув, і мов сторожа нічна… Пустив Ти на них течію, вони стали, як сон, як трава, що минає: уранці вона розцвітає й росте, а на вечір зів’яне і сохне![5]

«Сохне, сохне…» Шелестіло, шепелявило, наче Бог не вміє говорити чітко.

Для похорону матері я отримала чорну сукню. Прийшли інші Командори з Дружинами, були й наші Марфи. Над закритою труною зі смертною материною оболонкою мій батько виголосив коротку промову про те, якою доброю Дружиною вона була, завжди думала про інших більше, ніж про себе, — приклад для всіх гілеадських жінок. А тоді він прочитав молитву, подякував Богу, що той звільнив її від болю, і всі промовили «амінь». Похорони жінок, навіть високопоставлених, у Гілеаді особливої уваги не привертали.

Після цвинтаря до нас додому приїхали важливі люди, відбувся невеличкий прийом. Зілла спекла листкові тістечка із сиром, одну зі своїх фірмових страв, і дозволила їй допомогти. У цьому була певна втіха: мати змогу надягнути фартуха, терти сир, вичавлювати тісто з пекарського мішечка на деко, а тоді дивитися крізь скло, як воно роздувається. Ми пекли їх останньої миті, коли люди вже прийшли.

Тоді я зняла фартух і пішла на прийом у своїй чорній сукні, як наказав батько, і мовчала, теж як він наказав. Більшість гостей не зважали на мене, крім однієї з Дружин, яку звали Пола. Вона була вдовицею, і доволі відомою, бо її чоловіка Командора Сондерса вбила у його кабінеті їхня Служниця кухонним шампуром — про цей скандал за рік перед тим багато перешіптувалися у школі. Що Служниця робила у кабінеті? Як туди зайшла?

За версією Поли, дівчина збожеволіла: прокралася вночі на кухню, взяла шампур, а коли бідолашний Командор Сондерс відчинив двері кабінету, вона заскочила його зненацька — убила чоловіка, який завжди з повагою ставився до неї та її становища. Служниця втекла, але її спіймали й повісили на Стіні.

Іншу версію розповідала Шунаміт — почула від своєї Марфи, яка почула від головної Марфи Сондерсів. У тій версії йшлося про грішний зв’язок і шалені пристрасті. Служниця, певно, якось заохотила Командора Сондерса, і він наказав їй спускатися на перший поверх уночі, коли всі інші мали б спати. Вона прослизала до кабінету, де на неї вже чекав Командор, і його очі спалахували, мов ліхтарі. Хтозна, які хтиві вимоги він висував? Неприродні вимоги, які звели Служницю з розуму. Не те щоби з деким із них це було аж так складно, бо ж вони і без того були на межі, але цій, певно, довелося терпіти гірше, ніж багатьом. Просто нестерпно про це думати — так говорили Марфи, які більше ні про що й не думали.

Коли чоловік не вийшов до сніданку, Пола пішла його шукати і знайшла на підлозі без штанів. Перш ніж покликати Янголів, штани вона на нього вдягла. Довелося наказати одній із Марф допомогти: мерці або кам’яніють, або заклякають, а Командор Сондерс був чоловіком великим і огрядним. Шунаміт сказала, що Марфа розповіла, буцім Пола вся вимастилася кров’ю, натягуючи одяг на мертве тіло. І нерви у неї, певно, залізні, бо вона зробила все можливе, аби на позір зберегти лице.

Версія Шунаміт мені подобалася більше, ніж пояснення Поли. Коли батько знайомив мене з Полою на прийомі після похорону, я тільки про це й думала. Вона жувала сирне тістечко й зміряла мене оцінливим поглядом. Віра так само дивилася на пиріг, штрикаючи його шпичкою, щоб побачити, чи він пропікся.

Тоді Пола всміхнулася: «Аґнес Джемайма. Як мило!» Вона поплескала мене по маківці, наче мені було п’ять років, і сказала, що, певно, добре мати нову сукню. Мені хотілося її вкусити: невже нова сукня мала компенсувати мені смерть матері? Але краще було притримати язика й не виказувати своїх думок. Мені це не завжди вдавалося, але того разу вийшло.

Я подякувала, уявляючи, як вона стоїть навколішки в калюжі крові, намагаючись натягнути штани на мертвого чоловіка. Це ставило її в незручне становище, і мені від того ставало легше.

За кілька місяців після смерті моєї матері батько одружився з удовицею Полою. На її пальці з’явилася материна чарівна каблучка — гадаю, батько не хотів її марнувати, та й навіщо купувати ще одну, коли вже є така коштовна й гарна?

Марфи через це бурчали. «Твоя мати хотіла, щоби ця каблучка відійшла тобі», — сказала Роза. Та, звісно ж, вони нічого не могли зробити. Я була розлючена, але теж нічого не могла вдіяти. Журилася, супилася, але ні батько, ані Пола не звертали на це уваги. Взяли звичку робити те, що називали «підбадьорюванням» — на практиці це означало повне ігнорування будь-яких проявів поганого настрою, аби я втямила, що моя вперта мовчанка не впливає на них жодним чином. Вони навіть обговорювали цей педагогічний прийом при мені, говорячи про мене в третій особі. «Бачу, Аґнес сьогодні не в настрої». — «Еге ж. Це як негода — скоро минеться. Юні дівчата всі такі».

14

Скоро після одруження батька з Полою у школі сталося дещо дуже тривожне. Я розповідаю про це тут не тому, що мені до вподоби всілякі жахіття, — цей випадок сильно на мене вплинув, і він може пояснити, чому в тому місці й часі дехто з нас чинив так, як чинив.

Це сталося на уроці релігії, що її, як я вже згадувала, нам викладала Тітка Відала. Вона головувала у нашій школі, та й в усіх подібних школах теж (вони звалися «школами Відали»), але її портрет у кожному класі був менший за портрет Тітки Лідії. Взагалі у класах висіло по п’ять