Маргарет Етвуд - Заповіти

Чому я думала, що все владнається, як завжди? Гадаю, через те, що ми надто довго про це слухали. У те, що небо падає, не повіриш, доки шмат його не впаде тобі на голову.

Мене заарештували незабаром після того, як Сини Якова ліквідували Конгрес. Спочатку нам сказали, що то були ісламські терористи. Було проголошено надзвичайний стан національного масштабу, але нам сказали жити, як завжди, бо Конституцію скоро буде поновлено і надзвичайний стан невдовзі скінчиться. Так і сталося, одначе не так, як ми уявляли.

День був жахливо спекотний. Суди було зачинено — сказали, що тимчасово, поки не буде встановлено порядок субординації та верховенство права. Попри все це, дехто з нас пішов на роботу: несподіваний вільний час завжди можна використати для сортування документів, принаймні така в мене була відмовка. Насправді мені хотілося товариства.

Дивно, але ні в кого з колег-чоловіків такого бажання не було. Можливо, вони знаходили втіху серед дружин та дітей.

Поки я читала документи у якійсь справі, до мого кабінету зайшла одна з молодших колег — Кейті, нещодавно призначена, тридцять шість років, три місяці вагітності завдяки банку сперми.

— Треба тікати, — сказала вона.

Я витріщилася на неї.

— Про що це ти?

— Треба забиратися з країни. Щось відбувається.

— Ну, авжеж… надзвичайний стан…

— Ні, не тільки це. Мою банківську картку анульовано, обидві кредитки. Я намагалася купити квиток на літак, так і дізналася. Твоє авто тут?

— Що? — перепитала я. — Чому? Вони не можуть просто позбавити тебе грошей!

— Схоже, що можуть, — мовила Кейті. — Якщо ти жінка. Так сказали в авіакомпанії. Тимчасовий уряд щойно видав нові закони: гроші жінки віднині належать її найближчому родичу чоловічої статі.

— Все гірше, ніж ви думаєте, — втрутилася Аніта, дещо старша колега. Вона теж зайшла до мене. — Значно гірше.

— У мене немає родичів-чоловіків, — сказала я. Почувалася ошелешеною. — Це цілковито суперечить Конституції!

— Забудь про Конституцію, — сказала на це Аніта. — Вони щойно скасували її. Я почула про це в банку, коли намагалася…

Вона заплакала.

— Опануй себе, — наказала я їй. — Мусимо поміркувати.

— Десь у тебе точно є родич чоловічої стати, — сказала Кейті. — Вони, певно, роками це планували: сказали, що мій найближчий родич — дванадцятирічний племінник.

У цю мить вибили вхідні двері. Увійшло п’ятеро чоловіків, дві двійки і один сам, автомати напоготові. Ми з Кейті та Анітою вийшли з кабінету. Секретарка, Тесса, заверещала й сховалася під столом.

Двоє були юні, певно, трохи за двадцять, а от інші троє — середнього віку. Юнаки були стрункі, решта мали пивні черевця. Вбрані вони були в камуфляж із костюмерні кіностудії, і якби не автомати, я, може, й засміялася б, не знаючи, що скоро жіночий сміх стане найбільшим дефіцитом.

— У чому річ? — спитала я. — Ви могли постукати! Тут було не замкнено!

Чоловіки мене проігнорували. Один з них, — гадаю, лідер, — звернувся до свого напарника:

— Список маєш?

Я спробувала змінити тон на розгніваний:

— Хто відповідальний за ці пошкодження? — Шок охопив мене, стало холодно. Це пограбування? Чи захоплення заручників? — Чого ви хочете? Ми не тримаємо тут грошей.

Аніта штурхонула мене ліктем, щоб я замовкла: вона вже усвідомила ситуацію краще за мене.

Другий за рангом дістав папірець.

— Хто з вас вагітна? — запитав він.

Ми перезирнулися. Кейті вийшла вперед.

— Я.

— Чоловіка немає, так?

— Ні, я…

Вона закривала руками живіт, наче захищалася. Кейті, як і багато інших жінок у ті дні, обрала для себе самотнє материнство.

— До школи, — сказав лідер.

Двоє юнаків вийшли вперед.

— Ходімо з нами, мем, — сказав перший.

— Чому? — спитала Кейті. — Ви не можете просто увірватися і…

— Ходімо, — повторив другий юнак.

Вони схопили її під руки, потягли. Вона заверещала, але її все одно вивели за двері.

— Припиніть! — гукнула я.

Ми чули її голос у коридорі, він ставав усе тихіший.

— Накази тут віддаю я, — промовив лідер.

Він був в окулярах, мав закручені догори вуса, але, попри це, не надто нагадував доброго дядечка. Упродовж того, що можна назвати моєю гілеадською кар’єрою, я мала можливість завважити, що, несподівано отримавши владу, дрібні чиновники часто ставали найжорстокішими.

— Не хвилюйтеся, її не скривдять, — сказав його наступник. — Відведуть до безпечного місця.

Він зачитав зі списку наші імена. Не було сенсу заперечувати, що це ми: вони вже знали.

— Де секретарка? — спитав лідер. — Ця Тесса.

Бідолашна Тесса вилізла з-під столу. Її аж трусило від жаху.

— Що скажете? — запитав чоловік зі списком. — Склад, школа чи стадіон?

— Скільки тобі років? — звернувся до неї головний. — Не зважай, тут усе є. Двадцять сім.

— Дамо їй шанс. На склад. Може, хтось візьме її за дружину.

— Стань сюди, — сказав лідер.

— Господи Ісусе, вона обмочилася! — вигукнув третій старший чоловік.

— Не згадуй Бога всує, — зробив йому зауваження лідер. — Це добре. Вона боязка — може, робитиме, як скажуть.

— Усі шанси на те, що вони всі так робитимуть, — сказав третій чоловік. — Вони ж жінки.

Здається, він намагався пожартувати.

Двоє юнаків, які вийшли з Кейті, повернулися.

— Вона у фургоні, — звітував один.

— Де інші так звані пані судді? — запитав лідер. — Така собі Лоретта? Така собі Давіда?

— Обідають, — відповіла Аніта.

— Заберемо цих двох. Зачекайте тут, із нею, поки вони повернуться, — сказав він, указуючи на Тессу. — Тоді замкніть її у фургоні для складу й привезіть тих, що обідають.

— На склад чи на стадіон? Оцих двох?

— Стадіон, — визначив лідер. — Одна з них надто літня, обидві мають юридичну освіту, вони пані судді. Наказ ви чули.

— Хоча в деяких випадках, — сказав другий, киваючи на Аніту, — це просто марнування.

— Провидіння вирішить, — одповів йому лідер.

Нас з Анітою повели вниз сходами, п’ять маршів. Чи працював ліфт? Не знаю. Тоді нам скували руки попереду й запхали до чорного фургона: від водія нас відділяла міцна панель, вікна були затемнені й затягнуті сіткою.

Ми обидві весь цей час мовчали, бо що тут скажеш? Було зрозуміло, що благання про допомогу будуть марні. Волати чи кидатися на стінки фургона — даремно витрачати сили. Тож ми чекали. Принаймні у фургоні був кондиціонер. І було де сісти.

— Що вони зроблять? — прошепотіла Аніта.

З вікон нам нічого не було видно. І одна одну ми не бачили, хіба що обриси.

— Не знаю, — відповіла я.

Фургон зупинився, гадаю, на контрольно-пропускному пункті, тоді рушив знову, тоді ще раз зупинився.

— Кінцева, — пролунав голос. — Виходьте!

Двері позаду фургона відчинилися. Аніта вибралася перша.

— Ворушися, — промовив інший голос.

Зі скутими руками виходити з фургона було важко. Хтось узяв мене під руку й смикнув,