Маргарет Етвуд - Заповіти

Командорів з липкими пальцями. Я тепер добре знаю Святе Письмо, тож можу процитувати розділ і вірш, де йдеться про небезпеки забороненої Господом здобичі. Утім немає відваги без обачності, тож я мовчу.

Приємно завважити, що ніхто не знищив розписів на стінах обабіч сходів усередині будівлі — на них зображено мертвих солдатів, янголів і лаврові вінки, тож вони достатньо побожні й прийнятні, хоча прапор старих Сполучених Штатів Америки, що красувався раніше з правого боку, замалювали прапором Гілеаду.

Командор Джадд неабияк піднісся з часів нашого знайомства. Виправлення гілеадських жінок заважало розгортанню його его й не забезпечувало достатньої поваги. Але як Командора-очільника Очей його бояться усі. Його кабінет розташований у дальній частині будівлі, там, де колись зберігалися книжки і були кімнати працівників. Велике Око з кришталевою зіницею дивиться із центра дверей. Так він бачить, хто саме збирається до нього постукати.

— Заходьте, — мовив він, щойно я піднесла для цього руку. Двоє молодших Очей, які супроводили мене сюди, побачили в цьому сигнал до відступу.

— Дорога Тітко Лідіє, — осяйно всміхнувся до мене Командор з-за свого велетенського столу. — Дякую, що благословили своєю присутністю мій скромний кабінет. Сподіваюся, ви здорові?

Він на це не сподівався, але я не зважала.

— Господові слава, — мовила я. — А ви? Ваша Дружина?

Ця Дружина протрималася довше, ніж зазвичай. Джаддові Дружини мають звичку помирати — Командор, як цар Давид та різноманітні королі наркоторгівлі з Центральної Америки, щиро вірить у тонізуючі властивості юних жінок. Щойно закінчується прийнятний період жалоби, він дає знати, що виходить на пошуки чергової нареченої-дитини. Уточнення: він дає про це знати мені.

— І в мене, і в моєї Дружини все добре, я вдячний, — відповів Командор. — У мене для вас дивовижні новини. Сідайте, будь ласка.

Я сіла, приготувавшись уважно слухати.

— Наші агенти в Канаді успішно ідентифікували й ліквідували двох з найактивніших оперативників «Мейдей». Вони працювали під прикриттям крамниці вживаного одягу в убогому районі Торонто. Попередній обшук засвідчив, що вони відігравали ключову роль у сприянні Підпільній Жінниці.

— Провидіння благословило нас, — відгукнулася я.

— Операцію провели наші повні ентузіазму юні канадські агенти, але шлях указали саме ваші Перлові Діви. Те, що ви ділитеся спалахами їхньої жіночої інтуїції, дуже корисно.

— Вони спостережливі, добре навчені й слухняні, — відповіла я.

Перлові Діви від початку були моєю ідеєю. Інші релігії мали своїх місіонерів, то чому б ні? І ці інші місіонери навертали людей, то чому б ні? І ці інші місіонери збирали інформацію як шпигуни, то чому б ні? Однак, не будучи дурною — принаймні не в цьому сенсі, — я дозволила Командорові Джадду отримати всі почесті. Офіційно Перлові Діви звітують лише мені, адже Командорові не годиться входити у подробиці того, що є виключно жіночою роботою. Хоча, звісно ж, я мушу передавати йому все, що вважатиму за необхідне чи неуникне. Забагато інформації — і я втрачу контроль, замало — опинюся під підозрою. Ми укладаємо, верстаємо й друкуємо їхні гарненькі брошурки на маленькому верстаті в одному з підвалів Ардуа-холу.

Моя ініціатива щодо створення Перлових Дів постала у ключовий для Джадда момент — його безглузде фіаско з Національними Вітчизнами стало незаперечним. Звинувачення в геноциді, висунуті міжнародними організаціями із захисту прав людини, стали справжньою ганьбою, потік біженців-вітчизнянців із Північної Дакоти через кордон із Канадою перетворився на справжню повінь, а сміховинна Джаддова схема «сертифікації білизни`» загрузла у плутанині підробок і хабарів. Поява Перлових Дів урятувала його тухес, хоча відтоді я не раз питала себе, чи розважливо з мого боку було це робити. Так, він мені заборгував, але це може виявитися тягарем. Деяким людям не до вподоби бути в боргу.

Однак тоді Командор Джадд усміхався на всі зуби.

— Воістину, вони коштовні перлини[3]. А зважаючи на знешкодження тих оперативників, можна сподіватися, що й вам буде менше клопоту — менше Служниць утікатиме.

— Господові слава.

— Авжеж, публічно ми не проголошуватимемо свою втіху від цієї хірургічної зачистки.

— Все одно звинуватять нас, — мовила я. — І канадці, й міжнародні ЗМІ. Це природно.

— А ми це заперечимо, — озвався він. — Природно.

На мить запала тиша: ми розглядали одне одного через стіл, наче двоє гравців у шахи або ж двоє старих товаришів, адже обоє пережили три хвилі зачисток. Уже сам цей факт створив між нами певний зв’язок.

— Однак мене дещо бентежить, — провадив далі Командор. — Ці двоє терористів із «Мейдей» мусять мати спільника тут, у Гілеаді.

— Невже? Це неможливо! — вигукнула я.

— Ми проаналізували всі втечі, про які нам наразі відомо: високий рівень їх успішності можна пояснити хіба що витоком інформації. Хтось у Гілеаді — хтось із допуском до схеми розташування наших сил безпеки — мусив інформувати Підпільну Жінницю про те, які маршрути перебувають під наглядом, які найімовірніше будуть безпечними, такого штибу речі. Як вам відомо, у зв’язку з війною наших сил на території небагато, особливо у Вермонті та Мені. Люди були потрібні деінде.

— Хто в Гілеаді може бути таким підступним? — запитала я. — Зрадити наше майбуття!

— Ми над цим працюємо, — мовив він. — Тим часом, коли вам щось спаде на думку…

— Авжеж, — запевнила його я.

— Є ще дещо, — знову заговорив Командор. — Тітка Адріанна. Перлова Діва, яку знайшли мертвою в Торонто…

— Так, страшна подія. Є якісь новини?

— Чекаємо на звістку з консульства. Я вам повідомлю.

— Я зроблю усе можливе, — мовила я. — Ви знаєте, що можете розраховувати на мене.

— Ваша правда, дорога Тітко Лідіє, — сказав він. — Ви цінніша за корали[4], Господові слава.

Я не менше за інших люблю компліменти.

— Дякую, — відповіла я.

Моє життя могло б бути зовсім іншим. Якби я тільки озирнулася, побачила б ширшу картину. Якби вчасно зібрала речі, як дехто, і покинула країну, що її по-дурному вважала тією самою, якій належала стільки років.

Цей жаль не застосуєш на практиці. Я робила вибір за вибором, а зробивши, мала все менше варіантів вибору. У жовтому лісі дорога розійшлася на два боки, і я пішла найбільш утоптаною стежкою. Вона була всіяна тілами, як завжди буває з такими дорогами. Але, як ти вже помітила, мого тіла серед них немає.

У тій моїй країні, яка зникла, все роками котилося по спіралі вниз. Повені, пожежі, торнадо, урагани, посухи, брак води, землетруси. Забагато цього, замало того. Інфраструктура руйнувалася — чому ніхто не списав ті атомні реактори, поки не стало надто пізно? Занепад економіки, безробіття, падіння народжуваності…

Люди почали боятися. А тоді розлютилися.

Відсутність виходу. Пошук