Маргарет Етвуд - Заповіти

з роману Колетт «Міцу» — про зірку мюзик-холу, яка ховала у шафі пару чоловіків. На додачу до вправляння у французькій це мало дати нам уявлення про те, як жахливо велося колись жінкам, тільки от життя Міцу мені жахливим не здавалося. Ховати у шафі вродливого чоловіка — якби ж я так могла! Та навіть якби я мала такого знайомця, куди мені його запхати? Не у свою ж кімнату — Мелані його одразу знайде, та й однаково доведеться його годувати. Я замислилася: що я могла б йому носити так, аби Мелані не помітила? Крекери із сиром? Секс взагалі не розглядається — надто ризиковано було б узагалі випускати його з шафи, а для мене в ній місця б не вистачило… Я часто у школі так замріювалася — це допомагало згаяти час.

І все одно залишалася справжня проблема. Я ніколи ні з ким не зустрічалася, бо ніколи не зустрічала нікого, з ким хотіла б піти на побачення. Цього ніяк не могло статися. Хлопці зі школи Вайл навіть не розглядалися: я ходила з ними до молодшої школи, бачила, як вони длубалися в носі, а деякі ще й пудили у штани. Яка може бути романтика з такими спогадами?

Я на той час уже спохмурніла — так на мене впливали дні народження. Очікуєш чарівного перетворення, а нічого не відбувається. Щоби не заснути, я висмикувала волосся за правим вухом, по дві-три волосинки за раз. Знала, що як надто часто смикатиму в одному місці, то може утворитися лисина, але ця звичка з’явилася в мене всього лиш пару тижнів тому.

Нарешті прийшов час, коли можна було їхати додому. Я пройшлася полірованим коридором до дверей школи, вийшла. Надворі була легка мжичка. Плаща я не мала. Оглянула вулицю — автівки Мелані не видно.

Раптом поряд з’явилася Ада у своїй шкірянці.

— Ходімо. Пішли до машини, — мовила вона.

— Що? — здивувалася я. — Чому?

— Ідеться про Ніла й Мелані.

Я зазирнула їй в обличчя і побачила: сталося щось дуже погане. Якби я була старша, то спитала б на місці, але я мовчала, бо хотіла відкласти мить знання. У книжках я натрапляла на вислів «безіменний жах». Раніше для мене то були просто слова, але тепер я почувалася саме так.

Коли ми сіли до автівки і вона рушила, я спитала:

— У когось із них серцевий напад?

Більше нічого мені на думку не спало.

— Ні, — відповіла Ада. — Слухай уважно і не дурій. Повертатися додому тобі не можна.

Жахливе відчуття в шлунку зростало.

— Що таке? Пожежа?

— Вибух, — сказала вона. — Бомба в автівці. Біля «Вбраннєвого хорта».

— Чорт. Крамницю зруйновано?

Спочатку грабіж, тепер оце.

— То була автівка Мелані. Вони з Нілом були всередині.

Я хвилину сиділа мовчки. Не могла скласти все докупи. Який маніяк захоче вбивати Ніла з Мелані? Вони були такі звичайні.

— То вони мертві? — нарешті мовила я.

Мене трусило. Я намагалася уявити вибух, але бачила лише порожнечу. Чорний квадрат.

V. Фургон

Рукопис з Ардуа-холу

12

Хто ти, читачко моя? І коли ти? Можливо, завтра, можливо, через п’ятдесят років від цього дня, можливо, ніколи.

Може, ти одна з наших Тіток в Ардуа-холі, яка випадково натрапила на ці записи. Переживши мить жаху, породжену моїми гріхами, чи спалиш ти ці сторінки, аби вберегти від ганьби мій благочестивий образ? Чи станеш жертвою універсальної жаги влади й помчиш до Очей, щоб видати мене?

Чи ти виявишся нишпоркою з-за кордону, що перебиратиме архіви Ардуа-холу вже після падіння режиму? У такому разі стоси обвинувальних документів, які я всі ці роки збирала, мов скарб, згодяться не лише для суду наді мною, якщо доля виявиться злою і я доживу до участі в ньому, а й для засудження багатьох інших. Моя справа — знати, де поховано тіла.

Ти вже мала б запитати себе, як мені вдалося уникнути зачистки вищими колами — якщо не в ранні дні Гілеаду, то принаймні тоді, як визрів його принцип «Людина людині вовк». Тоді багатьох колишніх видатних діячів уже повісили на Стіні, бо ж у найвищих колах подбали про те, щоб жодні амбіційні конкуренти не робили спроб їх замінити. Ти можеш припустити, що я як жінка мала б бути особливо вразлива під час цього просіювання, але це не так. Сама моя приналежність до жіночої статі виключила мене зі списку потенційних узурпаторів, адже жодна жінка не могла б посісти місце у Раді Командорів. Тож, за іронією долі, я була в безпеці.

Утім моє політичне довголіття має три інші причини. По-перше, я потрібна режиму. Я контролюю жіночу частину їхнього проєкту залізною рукою у шкіряній рукавиці з вовняною мітенкою і стежу за тим, щоби все було як слід: наче євнух у гаремі, маю для цього унікальну можливість. По-друге, я забагато знаю про лідерів Гілеаду (забагато бруду), і вони не впевнені в тому, що саме я роблю із цим знанням у плані документування. Як почеплять мене на шибеницю, чи може цей бруд якимось чином витекти назовні? Вони, напевно, підозрюють, що я вжила запобіжних заходів, і праві в цьому. По-третє, я обачна. Кожен провідник Гілеаду відчуває, що зі мною його таємницям ніщо не загрожує. Але — я опосередковано дала це зрозуміти — тільки доти, доки ніщо не загрожує мені самій. Я здавна вірю у систему стримувань і противаг.

Попри всі ці заходи, я не дозволяю себе приспати. Гілеад — слизьке місце, тут часто трапляються нещасливі випадки. Хтось уже написав промову для мого похорону, в цьому немає жодних сумнівів. Я тремчу: чиї ноги ступають по моїй могилі?

«Часу, — благаю я в порожнечі, — ще трохи часу! Це все, що мені потрібно».

Вчора я отримала несподіване запрошення на приватну зустріч із Командором Джаддом. Це не перше таке запрошення. Деякі зустрічі бували неприємні, інші, останнім часом, — взаємовигідні.

Поки я йшла тією латкою кволої трави, що вкриває проміжок між Ардуа-холом і штабом Очей, та піднімалася (часом захекано) горою разюче білих сходинок, що ведуть до парадного входу в обрамленні численних колон, намагалася уявити, якою буде ця зустріч. Мушу визнати: моє серце билося швидше, ніж зазвичай, і не лише від підйому: не всі, хто заходив у ці двері, з них вийшли.

Очі панують у колишній великій бібліотеці. Нині тут немає книжок, окрім їхніх: первісний уміст бібліотеки було спалено або (коли йшлося про цінні томи) долучено до приватних колекцій різних