Маргарет Етвуд - Заповіти

зображень: згори Крихітка Ніколь, бо ми щодня молилися за її повернення. Далі — Тітка Елізабет і Тітка Гелена, тоді — Тітка Лідія й Тітка Відала. Крихітка Ніколь з Тіткою Лідією мали золоті рами, троє інших жінок — срібні.

Авжеж, ми всі знали, ким були ті чотири жінки: то були Засновниці. Але ми не знали точно, що саме вони заснували, і не наважувалися питати — не хотіли ображати Тітку Відалу, привертаючи увагу до того, що її портрет менший. Шунаміт казала, що портрет Тітки Лідії може стежити за тобою поглядом по всій кімнаті й чути, що ти кажеш, але вона часто перебільшувала і вигадувала всячину.

Тітка Відала сиділа на своєму великому столі. Їй подобалося добре нас усіх бачити. Вона наказала нам посунути свої парти вперед, ближче одна до одної, тоді сказала, що ми вже достатньо підросли, аби почути одну з найважливіших біблійних історій. Важлива вона тому, що це була пряма звістка від Бога для дівчат та жінок, тож слухати її треба уважно. Йшлося про історію наложниці, розрубаної на дванадцять частин.

Шунаміт, яка сиділа біля мене, прошепотіла:

— Я її знаю.

Бека з іншого боку посунула під столом руку ближче до моєї.

— Тихіше, Шунаміт, — застерегла Тітка Відала і, висякавшись, розповіла нам наступне.

Наложниця (це як Служниця) одного чоловіка втекла від власника до свого батька. Це був дуже великий непослух з її боку. Чоловік пішов її забрати — він був королем і людиною доброю, тож вимагав лише її повернення. Знаючи правила, батько дівчини погодився, бо був розчарований неслухняністю дочки. Тож чоловіки влаштували обід, аби відсвяткувати свою згоду. Але це означало, що чоловік із наложницею вийшли в дорогу пізно і, коли стемніло, опинилися у містечку, де чоловік нікого не знав. Та один щедрий містянин запропонував їм зупинитися на ніч у нього.

Одначе інші містяни, сповнені гріховних пристрастей, прийшли до того будинку з вимогою, щоби їм віддали подорожнього. Вони хотіли вчинити з ним страшні, сороміцькі речі. Хтиві й грішні. Та поміж чоловіками це було б особливо погано, тож щедрий містянин та подорожній натомість виставили за двері наложницю.

— Вона на це заслужила, хіба ні? — мовила Тітка Відала. — Не варто їй було тікати. Подумайте про те, скільки лиха вона заподіяла іншим!

Коли прийшов ранок, провадила вона далі, подорожній відчинив двері й побачив наложницю на порозі. «Піднімайся», — сказав він їй. Але вона не підвелася, бо була мертва. Грішні чоловіки вбили її.

— Як? — запитала Бека ледве чутно. Вона міцно стискала мою руку. — Як вони її вбили?

По її щоках стікали дві сльозинки.

— Якщо багато чоловіків одразу роблять з дівчиною хтиві речі, це її вбиває, — відповіла Тітка Відала. — Цією історією Господь каже нам, що ми маємо бути вдоволені своєю долею і не повинні повставати проти неї.

Вона сказала, що жінка мала б шанувати чоловіка. А інакше вийшло як вийшло: Бог завжди посилає покарання, відповідне злочину.

Решту історії я узнала згодом — про те, як подорожній розрубав тіло наложниці на дванадцять частин і розіслав їх по племенах Ізраїлевих, закликаючи помститися за неправедне використання його наложниці й знищити вбивць, і як плем’я Веніяминове відмовилося це робити, бо саме з нього злочинці й походили. Після цього була війна, і плем’я Веніяминове було майже винищене — вбито усіх його жінок та дітей. Тоді решта одинадцять племен вирішили, що зовсім стерти з лиця землі дванадцяте буде недобре, і припинили вбивати. Ті чоловіки, які залишилися, не могли офіційно брати шлюб із жінками з інших племен, аби народити дітей, відколи ті племена присягнули боротися проти них, але їм було сказано, що вони можуть викрадати дівчат і брати за дружин неофіційно, і так вони й чинили.

Але тоді ми всього того не почули, бо Бека розридалася.

— Це жахливо, жахливо… — повторювала вона.

Решта дівчат завмерли.

— Опануй себе, Беко, — наказала Тітка Відала.

Та Бека не могла. Вона так ридала… Мені стало страшно, що й дихати перестане.

— Можна її обійняти, Тітко Відало? — нарешті спитала я. Нас заохочували молитися за інших дівчат, але не торкатися одна одної.

— Напевно що, — похмуро відповіла Тітка Відала.

Я пригорнула Беку. І вона плакала у мене на плечі.

Тітку Відалу дратував її стан, але й тривожив теж. Батько Беки був не Командором, усього лише дантистом, але важливим дантистом, а зуби в Тітки Відали були поганенькі. Вона підвелася і вийшла з кімнати.

За кілька хвилин прийшла Тітка Есті. Зазвичай, коли нас треба було вгамувати, кликали саме її.

— Усе гаразд, Беко, — сказала вона. — Тітка Відала не хотіла тебе налякати.

Це було не зовсім правдою, та Бека припинила плакати й почала гикати.

— На цю історію можна подивитися й інакше. Наложниці було прикро за свій учинок, вона хотіла все виправити, тож пожертвувала собою, аби доброго подорожнього не вбили ті злі чоловіки. — Бека трохи схилила голову набік: вона слухала. — Це було хоробро й шляхетно з її боку, еге ж?

Бека злегка кивнула. Тітка Есті зітхнула.

— Ми всі маємо чимось жертвувати, щоб допомагати іншим, — сказала вона м’яким, заспокійливим голосом. — Чоловіки приносять жертви на війні, а жінки мають робити це в інший спосіб. Так усе влаштовано. А тепер я маю невеличке частування, щоб вас підбадьорити, — вівсяне печиво. Дівчата, можете поспілкуватися.

Ми сиділи й жували вівсяне печиво.

— Не будь такою плаксійкою, — прошепотіла до Беки Шунаміт. — Це всього лиш історія.

Схоже, Бека її не почула.

— Я ніколи й нізащо не вийду заміж, — пробурмотіла вона собі під ніс.

— Вийдеш, — заперечила Шунаміт. — Усі виходять.

— Ні, не всі, — промовила Бека, але лише до мене.

15

За кілька місяців після того, як Пола з батьком узяли шлюб, наша господа отримала Служницю. Її звали Кайлова, бо мого батька звали Командор Кайл.

— Колись вона мала інше ім’я, — сказала Шунаміт. — Іншого чоловіка. Їх передають по колу, поки вони не народять. Однаково вони всі хвойди, тож справжні імена їм не потрібні.

Вона сказала, що «хвойда» — це жінка, яка була не тільки зі своїм чоловіком, у шлюбі, а й з іншими. Хоча ми достеменно й не знали, що значить «була з чоловіком».

Шунаміт казала, що всі Служниці — подвійні хвойди, бо вони не бувають у шлюбі. Але Тітка Відала казала, витираючи носа, що ми не повинні бути нечемні зі Служницями чи звати їх хвойдами, бо вони служать нашому суспільству, це їхня спокута, і ми всі маємо бути їм вдячні за це.

— Не розумію, чому