Наталія Паняєва - Вакансія на вбивцю

— Так, якщо ти допоможеш.

І Маргарита зважилася. Усе, чого вона домоглася на своєму шляху, й усе, чого досяг Віталій, може бути втрачене за одну мить, варто кому-небудь побачити, як Гаранджа тягне мертве тіло коридором. Вона сказала собі, що не має права залишити Віталія напризволяще. Зрештою, він багато зробив для неї, попри всі його вади. Доведеться йому допомогти.

— Я піду до сходів, — прошепотіла жінка. — У разі небезпеки голосно вимовлю: «На добраніч!» Ти маєш поквапитися, любий!

Він розглядав Маргаритине обличчя, не приховуючи подиву.

— Усе ж я не розумію, чому ти допомагаєш мені.

Вона спалахнула:

— Не має значення чому, якщо ти досі не допетрав. Тобі не спадало на думку, що я просто кохаю тебе і не хочу, аби з тобою трапилося найгірше? Я це зроблю. Але певна, що це тобі так не минеться, доведеться ж бо за все заплатити.

Його руки мимохіть стислися в кулаки, обличчя почервоніло від гніву.

— Кохання — лише балачки! — вигукнув Гаранджа. — Ти й зараз думаєш лише про себе! Я не такий дурний, аби тішити себе надіями, що ти турбуєшся про мене. Ти робиш це виключно заради себе, чи не так?

— А ти заради кого це зробив? Ти згадав про мене хоч на мить? Тоді чого ж ти дивуєшся? Чому я повинна страждати через твої забаганки? Коли привів сюди дівчину, щоб вбити її, ти думав про щось, окрім свого враженого самолюбства? У тебе геть дах поїхав! Але я не дозволю зруйнувати все, чого добилася за стільки років. Я готова ризикувати й допоможу тобі. Але ти вчинив жорстоко стосовно мене. Я не заслуговую на таке!

Маргарита побачила, як обличчя Віталія скривилось, на очах виступили сльози. Він простяг до неї руки, наче маленька дитина, яка шукає захисту у матері.

— Ти ж не кинеш мене, Маргарите? Не залишиш самого? Мені так страшно! Не віддавай мене їм! — Гаранджа впав навколішки, чіпляючись за її ноги. — Ти єдина, хто мене розуміє. Ти завжди прощала мене. Пробач і зараз, — він заридав.

Маргарита була вражена. Її почуття взяли гору над розумом. Вона опустилася на підлогу, обійняла Гаранджу за плечі й заходилася заколисувати його, втішаючи, наче той і справді був маленькою дитиною. Так тривало досить довго. І знову жінка отямилася першою. Вона підвелася на рівні, підійшла до бару, налила бренді у два келихи, один простягла Віталію.

— Випий!

Одним духом він вихилив чималу чарку.

Тоді Маргарита дістала портсигар, запропонувала йому сигарету, і без жодного слова вони запалили.

— Маргарито, я не божевільний! Повір мені!

Дівчина піднесла палець до вуст:

— Т-с-с-с! Звісно ж, ні.

— Я тільки хотів покарати цю малу хвойду. Вона ж посміялася з мене!

— Знаю. Але ти повинен бути вищим за образи. Хто вона така, щоб глузувати з тебе! Брудне ганчір’я! Ти не повинен був звертати на неї уваги. А тепер наше спільне життя під загрозою.

— Ні, люба, ні, я все виправлю, повір мені.

Маргарита тяжко зітхнула:

— Звичайно, любий. Але час діяти. На жаль…

— Чесно зізнаюся тобі, Маргарито, я думав, що мене це розрадить. Але чомусь не відчуваю жодної втіхи. Я…

Маргарита притушила сигарету в попільничці.

— Я не бажаю вислуховувати твоїх виправдань, Віталію, не хочу чути подробиць. Ми в страшній халепі, і тепер ти повинен постаратися врятувати мене і себе від можливих наслідків.

— Звичайно.

— Ти готовий? — запитала жінка і відчинила двері.

— Так.

— Я викличу ліфт. Поквапся. — вже в коридорі Маргарита почула, як Віталій відмикає шафу.

Роззирнувшись крадькома довкіл, вона підійшла до ліфта й натисла кнопку. Потім рушила до сходів, подивилася, чи немає когось там, повернула знову до ліфта — табло над ним показувало, що кабіна йде нагору. Якийсь час вона постояла, потім не зовсім упевнено повернула назад до номера. У кімнаті Віталія дверцята шафи були відчинені. Вона зазирнула туди, відчуваючи, як у неї всередині все тремтить. У шафі не було нічого такого, що нагадувало — тут кілька годин знаходився труп. Маргарита поспішно вийшла зі спальні Гаранджі й упала у м’яке крісло.

Її били дрижаки, вона почувалася втомленою і хворою. Жінка заплющила очі, поклавши голову на спинку крісла. У такому положенні вона й просиділа цілих п’ять хвилин, допоки почула, як відчинилися двері, й одразу стрепенулася. Увійшов Гаранджа, блідий і спітнілий. Вони подивилися один на одного.

— Усе гаразд, — кинув він.

— Ти впевнений?

Віталій кивнув, дістав носовичка й витер руки.

— Так. Я піднявся в ліфті на останній поверх і залишив кабіну з трупом там. Нікого не зустрів.

— Незабаром тут буде міліція, почнеться розслідування. А ти, мабуть, хапався там за всі кнопки.

— Сотні людей ним користуються. За це я не хвилююся.

— А що ти зробив з її намистом?

— Викинув.

— Ти впевнений, що тут немає нічого з речей убитої?

— Так, цілком.

— Вона мала з собою сумочку?

— Ні.

— Дивно. Дівчата не ходять без сумок, Віталію.

— Вона не мала.

Маргарита трохи заспокоїлася.

«Можливо, справді все обійдеться, — подумала вона. — Звідки міліції знати, що дівчина була саме тут і померла у цьому номері? Прізвище і репутація того, хто в ньому живе, убезпечують від підозр».

— Ну, тоді будемо сподіватися, Віталію, на краще. Я йду спати. Але спочатку в душ.

— Дякую, що допомогла мені, — сказав Гаранджа. — Нічого не бійся, я не дам тебе скривдити. Спочивай спокійно, ніхто мене не бачив.

Маргарита побрела до ванної, а Віталій — до її спальні. І коли жінка, посвіжіла та рум’яна, ковзнула в ліжко, Гаранджа вже лежав поряд. Він спрагло накинувся на неї. Маргарита зітхнула. Вона вже звикла, що будь-яка форс-мажорна ситуація збуджує коханця, підвищує його сексуальний потяг.

А коли вони вже засинали, Віталій прошепотів їй на вухо:

— Спочивай спокійно, ніхто мене не бачив.

…Та він помилявся. Геннадій Калач завважив, як Маргарита виходила з номера, викликала ліфт, як йшла, роззираючись, коридором, як оглядала сходи. Він навіть спробував роздивитися, що вона там робить. Журналіст помітив, як з апартаментів випнувся Гаранджа, несучи на плечі Жанну Задорожну. Геннадій упізнав сукню кольору опалого листя і колір волосся дівчини. Він був настільки вражений цим видовищем, що просто закляк і з місця зрушити не міг, тому й упустив зручний момент для зйомки, забувши про все на світі.

А потім зімкнулися двері ліфта, і кабіна поїхала нагору. Геннадій бачив, як Маргарита повернулася до номера. Коли вона опинилася під одним із світильників, він помітив, що виглядає та жахливо, ніби от-от знепритомніє. Він чекав. І за кілька хвилин побачив, як повертається Гаранджа. Калач