Ліля Ваніль - Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль

Розділ 8

Ніка

Дивлюсь на себе в дзеркало у вбиральні. Щоки горять, очі блищать. Позорисько! І все через того мажора. Терся об мене весь вечір. Ледь з думками зібралась. Мені ж працювати треба, а він… він з думок збиває. Ось… Пресом своїм світить. Очима пожирає. Ще й купу запитань ставить по роботі. І як зосередитись, коли так дивляться? А йому байдуже. Знай, знайшов собі бідну мишку, й бавиться з нею. Треба забиратись пошвидше додому, поки залишки розуму при мені. Надішлю йому проєкт, узгодимо, і до весни спокійна. Дасть бог, може й той самий розум відновиться. Бо поки замість нього розплавлена полунична жуйка. Ота противна, що липне до всього і тягнеться тонкими нитками, якщо вляпатись.

Повертаюсь у вітальню рішуча. Робота є робота. Мало які клієнти мені зустрічатимуться в майбутньому. Треба з усіма вчитись працювати. Навіть з такими нахабами, які переконані, що весь світ лежить у їхніх ніг.

— Мені вже час. Викличеш таксі? — запитую якомога спокійніше. Природна скромність примушує червоніти, навіть у випадку, коли додаткові умови узгоджені заздалегідь. І я б знайшла спосіб відмовитись, але маршрутки вже не ходять, а за вікном темнота й, здається, почалась хурделиця.

— Зараз, — похмуро супить брови.

Цікава реакція. Схоже він ще й скнара. Видно сказав спочатку, не подумавши, а тапер жалкує сотню заплатити. Сотня, то, звісно, дорого. Маршрутка десятку коштує. Але ж це для мене дорого, у нього дохід явно більший. Ніяковію ще сильніше, а з іншої сторони трохи злюсь. От навіщо тоді було обіцяти...

Поки відходить, щоб поговорити по телефону, збираю свої речі. Впаковую ноутбук, планшет. Трохи жалкуючи роздивляюсь розводи какао у чашці. Таке смачне зроду не пила.

А, коли Дем'ян повертається, по обличчю розумію, щось сталось.

— Що? — готуюсь до найгіршого.

— Машин немає. Завірюха. Усі зайняті. Сказали годину почекати. Але нічого не обіцяють.

Дістаю телефон. Уже дев’ята. Маршрутки й справді не ходять. Пішки? В темряві? До міста п'ятнадцять кілометрів. Був би день, пішла б не задумуючись, а так....

— Може на ніч залишишся?

Дивлюсь суворо.

— Просто на ніч. Тобі ж не вперше...

Звучить якось двозначно. І неприємно.

— Ні, мені завтра в універ потрібно з самого ранку.

— Я відвезу.

«Що ж зараз заважає зробити?» — хочеться спитати. Але мовчу. Про таксі обіцянка була, за відвіз самостійно ні слова.

А поки думаю, що б відповісти, лампа над головою, раз мигнувши, гасне. Кімнату заливає темрява.

— Що трапилось? — злякано шепочу.

— Сиди тут. Я зараз дізнаюсь.

Насправді у вітальні не так вже й темно. Неонова підсвітка вздовж сходів  та кухонних шафок дає краплинку світла. Голубувате світіння, схоже на тонкий струмочок води, мигає наче потойбічне марево.

Дем’ян виходить кудись, прихопивши телефон. Чомусь здається, що надовго.

Дістаю знову планшет. Вмощуюсь на дивані й запускаю програму. Поки чекаю, можна арт накидати для стоку. З нього багато не заробиш, та й «нехороші люди» люблять цупити картинки на безплатні сайти — що їм водяні знаки. Але зараз на рахунку кожна копійка.

Настільки захоплююсь роботою, що не помічаю, як в кімнату вертається Дем'ян. Вигляд у нього трохи винуватий.

— Через непогоду сталась поломка. Світла немає по всій вулиці, а, можливо, навіть і району. А ще… Ніка, — дивиться з-під лоба. — Зв'язку немає теж. У нас таке часто трапляється — якщо пошкоджені лінії, мобільний не ловить.

— О-о-о... — тільки й можу вимовити. Навіть не уявляю, що тепер робити. — Але мені дійсно треба додому.

Розводить руками. Ну, так, йому легко сприймати ситуацію, як якусь дрібницю. А у мене викладач злий, наче перевертень на дієті. За спізнення мінуси ставить. Скільки мінусів, стільки раз до нього на перездачу потім приходиш.

Набираюсь сміливості.

— То може ти мене відвезеш?

— Не можу, Снігурко. Машину позичив брат. Обіцяв вранці раненько завезти. Я ж нікуди не планував їхати.

Кусаю губи. Ну це ж треба. Закони Мерфі в дії.

— Схоже у мене вибору немає...

Сумно посміхається. Хитає головою. А в очах хитринка.

— Я постелю тобі тут. Нагорі є ще одна спальня, але вона зовсім без меблів.  І моя. Можеш, звісно...

— Тут буде чудово, — поспіхом погоджуюсь. Що я "звісно можу" на його думку, здогадуюсь. Краще відразу спинити фантазії.

Посміхається. Наче знає, які фантазії ширяють в моїй голові.

— Спати ще рано. Можемо фільм якийсь глянути. На ноуті є заряд. Лампи до екофло під'єднаємо. У нас таке часто трапляється через негоду, довелось купити. А ще я зобов’язаний тебе нагодувати, все ж по моїй вині ти затрималась.

— Ой ні, я не голодна! — завзято хитаю головою. Аж паморочиться.

— Не вірю, Снігурко. Ні краплі. Отже, спочатку вечеря, щиро сподіваюсь, смачна. З мене кухар так собі, — гмикає, стримуючи смішок. — А потім кіно, какао і печиво.

Що йому мої заперечення? Уже вирішив. Уже на кухні. Гупає дверцятами холодильника, шурхотить пакетами, запалює газ, вмикає додаткову підсвітку над стільницею, під'єднавши через подовжувач до якогось невеличкого чорного ящичка. Певно то і є екофло, бо я вперше таке чудо бачу. Зараз навіть і не загуглиш…

Напружено спостерігаю. Ніяково. Чи маю запропонувати свою допомогу? Стискаю нервово планшет, наче він може підказати, що робити. Чомусь Дем'ян особливо сильно й часто примушує мене почуватись не у своїй тарілці. За звичай я досить легко й вільно спілкуюсь з людьми.

— Потрібна допомога? — врешті питаю. Відкладаю планшет, підіймаюсь з дивана.

— Потрібна, — через плече. — В ролі співрозмовника.

Лукавий блиск в очах знову посилює ніяковість.

— Розкажи щось...

— Що? — несподіване прохання бентежить.

— Про себе...

Мій погляд зупиняється на його руках. Як вони вправно і чітко ріжуть овочі на шматочки. Блискучий ніж ходить як заведений. Я таке лише в кухарських шоу бачила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍