Гілберт Кійт Честертон - Дзеркало судді

задовольнити примху одного східного принца, а містер Смарт викупив її чи то на розпродажі, чи то в антикварній крамниці, в які регулярно навідувався, прагнучи облаштувати свій дім рідкісними дрібничками. На відстані десяти кроків здавалося, що ця чаша досить незвичайних розмірів, а в ній плавають незвичайних розмірів живі золоті рибки. Зблизька, проте, вона виявлялася величезною дутою кулею з прекрасного венеціянського скла; по цьому тонкому склу був наведений легкий веселковий флер, а за ним, серед різноколірних тіней, висіли неприродно великі риби із золота, з чималими рубінами замість очей.

Вартість усієї цієї споруди, поза сумнівом, була дуже високою, особливо якщо брати до уваги безумство, до якого схильні колекціонери. Навіть Френсіс Бойл, новий секретар містера Смарта, хоч і був ірландцем, який не відзначався особливою обачністю, і той з подивом слухав, як безтурботно його патрон розпатякує про свої коштовності перед ледь знайомими людьми, що опинилися тут через простий збіг обставин, — адже колекціонери зазвичай обережні і навіть потайні. Вивчаючи свої нові обов’язки, містер Бойл переконався, що й інші відчували подібне — від легкого здивування до рішучого несхвалення.

— Дивуюся, як йому ще досі не перерізали горлянку, — сказав камердинер містера Смарта з прихованою іронією, ніби насправді хотів сказати: «Засмучуюся» (зрозуміло, у переносному значенні).

— Дивно мені, як він не дбає про своє добро, — сказав головний клерк містера Смарта, який залишив справи в конторі, щоб допомогти новому секретареві. — Він навіть не потурбується засунути старі засуви на своїх старих дверях.

— А як на мене, це взагалі в жодні ворота не лізе, — сказала економка містера Смарта з тією категоричністю і з тією туманністю, які були характерні для її суджень. — Ну хай з отцем Бравном або ж доктором, але коли він розмовляє з іноземцями, це, я вважаю, — означає випробовувати долю. І річ не лише у віконтові; он той, із банку, теж занадто жовтий як для англійця.

— Ні, Хартоп таки англієць, — добродушно відповів Бойл, — такий щирий англієць, що і слова про себе не скаже.

— Значить, забагато про себе думає, — заявила економка. — Може, він і не чужинець, але ж і не дурень. Я вважаю, чужинцем видається — чужинцем і виявиться, — похмуро додала вона.

Її несхвалення, поза сумнівом, посилилося б, якби вона почула розмову у вітальні, що відбулася того ж дня, надвечір, — розмову, в якій йшлося про золотих рибок, а ненависний їй чужинець був чи не головною фігурою.

Він зрештою не так уже й багато говорив, та навіть його мовчання мало велику вагу. Хартоп сидів на купі подушок, і в сутінках, що згущувалися, його широке монгольське обличчя відбивало, подібно до місяця, неяскраве світло. Його азіятські риси ставали ще помітніше в цій кімнаті, схожій на склад раритетів, де в хаосі примхливих ліній і вогняних фарб око розрізняло численні шаблі і кинджали, музичні інструменти, ілюміновані манускрипти. Хай там що, а Бойлу дедалі більше здавалося, що фігура на подушках, чорна в напівтемряві, нагадує величезне зображення Будди.

Бесіда торкалася досить загальних тем, оскільки в ній брало участь усе маленьке місцеве суспільство. Власне кажучи, його члени вже звикли збиратися по черзі то в одного, то в другого, і на цей час вони створили щось на зразок клубу, який складався з мешканців чотирьох чи п’яти будинків навколо зеленої левади. Найстаровиннішим, найбільшим і наймальовничішим серед них був будинок Перегрина Смарта; він майже цілком займав одну з сторін квадрата, поруч вмістилася лиш невеличка вілла, де жив відставний полковник на прізвище Варни, подейкували — він інвалід, що ніколи і нікуди не виходив. Під прямим кутом до цих будинків стояли дві або три крамнички з усяким дріб’язком та готель «Блакитний дракон», в якому власне і зупинився містер Хартоп, що приїхав з Лондона. З протилежного боку стояли три будинки: один знімав віконт де Лара, другий — доктор Бердок, третій стояв порожній. Четверту сторону займав банк і будиночок керівника, що примикав до нього, а далі розмістилася ділянка, обсаджена огорожею, яка була призначена для забудови.

Таким чином, компанія підібралася дуже закрита, а самотність серед пустельної на багато миль місцевости об’єднувала присутніх ще тісніше. Проте того вечора їх магічне коло розімкнув сторонній — непевний суб’єкт з дрібними рисами обличчя і грізно настовбурченими вусами, одягнений так бідно, що був, напевно, мільйонером або герцогом. Якщо він сюди таки приїхав, то хіба що з метою укласти угоду із старим колекціонером. Утім, в готелі «Блакитний дракон» його знали як містера Хармера.

Йому теж розписали розкіш золотих рибок, не забувши покритикувати власника за недбальство, з яким він ставиться до їх зберігання.

— Так, усі тільки й повчають, що мені слід бути обачнішим і дбати про безпеку, — сказав містер Смарт, вигинаючи брови і кидаючи значущий погляд на клерка, який чекав з якимись паперами. Смарт був тілом кругловидий і літній чоловік, який чимось нагадував лисого папугу.

— Джеймсон і Харіс усе діймають мене, щоб я замикав двері на засув, як у старовинній фортеці, та ці наскрізь проржавілі засуви такі ж старовинні, що навряд чи для когось будуть перепоною. Я більше покладаюся на фортуну і нашу поліцію.

— І найкращі замки не завжди захистять від пограбування, — сказав віконт. — Усе залежить від того, хто хоче увійти. Одного разу індус-відлюдник, який живу печері голим, проник крізь потрійне кільце монгольських воїнів, викрав великий рубін з тюрбана самого правителя і повернувся, мов тінь, неушкоджений. Він хотів показати сильним цього світу, яку силу мають тонкі закони простору і часу.

— Якщо вивчати ці найтонші закони, — сухо зауважив доктор Бердок, — то завжди можна з’ясувати, як проробляють такі штуки. Західна наука немало вже прояснила в східній магії. Багато що роблять, безперечно, за допомогою гіпнозу і навіювання або ж звичайною спритністю рук.

— Рубін був не в царському шатрі, — прорік віконт не то задумливо, не то сонно. — Індус розшукав його серед сотні інших шатер.

— А хіба не можна це пояснити телепатією? — роздратовано запитав доктор.

Запитання прозвучало надто різко зокрема й тому, що після нього запанувала глибока тиша, немовби знаменитий мандрівник через брак вихованости задрімав. Утім, віконт де Лара вже за мить здригнувся і сказав з несподіваною посмішкою:

— Прошу вибачення, я забув, що тут висловлюються словами. На Сході ми звикли розмовляти подумки і тому завжди розуміємо один одного правильно. Аж дивно, як ви тут обожнюєте слова і довіряєте їм. Ви зараз згадали про телепатію, могли і зовсім відмахнутися — мовляв, фокуси. А що від цього міняється? Якщо вам