Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

до першої чети. Це була неабияка почесть, бо перша чета рахувалася тим у сотні, що перша сотня у стрілецтві. Хто зна, чи доступили б вони того щастя, якби не протекція Зваричевих товаришів, які всі були в першій четі.

Сотенний писар, молодий хлопчина з великим волоссям, ще більшим носом і поважними окулярами, спершу робив труднощі і хотів Зварича дати до третьої чети. Не зі службової конечности чи примхи, а просто з охоти виявити свою владу назверх. Але аргументи товаришів переконали його вкінці, і сотенний писар піддався. Зварич пішов до першої чети, а що був високий, то навіть до першого роя.

— Но, а тепер, Петре, — говорив до нього Черник, — мусиш дечого підівчитися, щоб не наробили і ти, і Склярський нам стиду.

— Чого ж я маю вчитися?

— Вправи в четі, на місці, в ході, розстрільну…

— Я вже те все вмію, і Склярський також, — відповідав не без гордості.

— Ов, а то звідки? З Золочева?! — питався якийсь іронічний голос із кута кімнати.

— Так, товаришу, з Золочева.

Стрілець, що сумнівався, махнув недовірливо головою.

— Побачимо! — відповів Зварич.

Побачили таки зараз. Черник, видно, любив Зварича і не хотів його наражувати на. компрометацію в сотні, тому таки зараз поставив Зварича і Склярського на середині кімнати і почав ними командувати. А викомандувавши все, що вмів, признав їх обидвох зовсім добре вишколеними і гідними до першої чети.

Тим своїм іспитом Зварич відразу здобув собі горожанство в четі. Найліпшим доказом цього було, що сам «вуйко» — поважний, бородатий стрілець Леонтинський — похвалив його і запропонував місце на спання зараз коло себе. Одверта, весела вдача Зварича швидко з’єднала собі незнайомих товаришів у четі, і він по двох днях чувся так добре, немовби жив тут уже рік.

А за ті два дні багато дечого трапилося. Перше — то побачення з Керницьким… Прийшло воно ненадійно для них обидвох і ненадійно скінчилося.

Сотня саме була вернула з вправ, а що ще не було обіду, Зварич пішов на Городецьку вулицю і зайшов аж до «Бригідок» — «славної» львівської в’язниці. Нараз увагу його звернула на себе товпа людей, що виплила з бічної вулиці. Товпа кричала, вимахувала руками, то стягалась, то розтягалась, як ручна гармонія, і помалу посувалась у його сторону. З усіх боків летіли до гурту люди, а всі вже по дорозі кричали і махали руками. Переважно були це халатні жиди, але не бракувало й пань, і солідних християнських панків.

— Що то таке? — запитав Зварич якогось стрічного.

— Арештованих москвофілів провадять.

В першій хвилі Зварич хотів завернути, але щось його наче торкнуло, і він підійшов ближче. Серединою вулиці плелися арештовані. Чвірками, як військо. Прибиті, виснажені, запорошені — робили страшно прикре і болюче враження. Священики, інтелігенти, селяни і робітники, жінки і підростки — все те уставлене в суміш і посковуване разом за руки. Дехто з них ішов мов на заріз. Голова похилена, ноги ледве волочилися. Але було багато таких, що, гордо випростувані, з піднесеним чолом ішли назустріч невідомій а страшній долі. Тих у першу чергу досягало обурення товпи. Падали на їх голови цілі жмути образ, проклять і прозвищ, а вслід за тим і каміння. Товпа прискакувала, як зграя собак, і била, штовхала та плювала на них. Нерідко підносилась і жіноча парасолька та, як могла, нищила зрадників. Товпа рівночасно бісилась і раділа, проклинала і хвалила, реготалася і скреготіла зубами.

А ряди арештованих сунули тяжким, повільним кроком у сторону «Бригідок»… Зварич стояв на тротуарі і через голови других переглядав арештованих. Всі суспільні верстви були там заступлені, але тільки одного народу. Про арешти поляків не було ніде й чутки, а про арешти жидів ніхто й не припускав. Ці останні від перших початків війни робили себе такими гарячими патріотами, стільки при кожній нагоді давали на це доказів, що аж забагато було. Тому, коли Зварич побачив між арештованими одного жида, то просто не хотів йняти віри очам і довгу хвилю приглядався, заки повірив у дійсність. Між священиком і якимсь стареньким селянином ішов автентичний жид — з пейсами і в халаті. Як він попав туди — це просто було незрозуміло, але, видно, було за що, коли австрійська влада відважилась арештувати коннаціонала випробуваних патріотів. Ще Зварич не охолонув з дива, коли нові ряди принесли йому ще більшу несподіванку.

Побачив отця Керницького… Може, був би його й не пізнав, так змінився нещасний чоловік за кілька днів своєї неволі. Лице побабчилось, похуділо, аж шкіра звисла по боках лиця. Очі запались, стратили блиск і томливо блимали з-під примкнених повік. Капелюх, той славний на цілу околицю півциліндр, нагадував своїм виглядом власника. Поламаний і позагинаний — видно, немало перейшов трагічних пригод.

Отець Керницький ледве ноги за собою волочив. Здається, що був би і не міг іти, коли б не провадили його попід руки два якісь молодші інтелігенти. Ні вони, ні отець Керницький не були поковані. Зварич миттю зробив собі дорогу крізь товпу і прискочив до арештантів.

— Отче Керницький! Отче Керницький! — крикнув у сторону нещасного. Керницький підвів голову, і бліда усмішка виплила на лице. Виглядав, як ледве притомний хорий, якого прикликують до пам’яти.

— Отче Керницький, я тут! — повторив голосніше Зварич, думаючи, що він його почує.

— Со tam jest? — крикнув на Зварича поліціянт, що теж приглядався походові.

Але Зварич не зважав на це.

— Я порозносив листи. В нашій команді сказали, що все буде добре. За два-три дні отець буд…

Останньої потіхи вже не скінчив. Поліціянт узяв його на допити і тільки завдяки стрілецькій виказці Зварич не опинився сам під ключем. Заки розв’язався з поліціянтом, похід минув уже пороги «Бригідок», і тяжка, обкована брама замкнулася за арештованими. Зварич пізніше хотів дістати побачення, ходив до дирекції, просив усякими способами, старався зм’якшити церберове серце, але нічого не вдіяв. Навіть карточки з поздоровленням не хотіли передати.

Куди Зварич не бігав, до кого не вдавався, ніхто не міг чи не хотів помогти. Врешті другої днини сказали йому на «Бригідках», що отця Керницького вже нема загалом у Львові. Куди поїхав чи там повели його — не знати. Напевно, на захід — може, до Перемишля, може, до Кракова… Там будуть розглядати докладно, хто за що попав, і там ніхто не буде покривджений. Зварич подекуди навіть радий був з цього. Перемишль, а ще більше Краків — це вже таке далеке запілля, куди не то війна, але, напевно, і нервоза війни не дійшла.